— Чорт забирай, — сказав я, — ці дятли, ці безмозкі голови, охочі до безкоштовної ученості, красуються у шовкових шкарпеточках і мають такі гроші, яких ми з тобою ніколи не мали. Подивись, які товсті пачки дістають вони зі своїх пістолетних кишень.
— Так, — відповідає Енді. — Багато хто з них — діти багатих шахтовласників і фермерів. Дуже прикро, що вони витрачають і капітали, і час на таке негідне заняття.
На різдвяні канікули всі студенти поїхали додому. В університеті відбулася прощальна вечірка. Енді прочитав лекцію «Сучасна музика і доісторична література на островах Архіпелагу». Всі професори оголошували на нашу честь вітальні промови і порівнювали мене та Енді з Рокфеллером та з імператором Марком Автоліком. Я вдарив кулаком по столу і покликав професора Мак-Коркла, але його на вечірці не було. А мені хотілося подивитися на людину, яка, на думку Енді, могла заробляти сто доларів за тиждень на філантропії, та ще й на такій незначній, як наша.
Студенти виїхали вечірнім поїздом; місто спорожніло. Стало тихо, як глухої півночі у школі заочного навчання. Я увійшов до готелю, побачив, що в номері у Енді горить світло, відчинив двері і зайшов.
Енді сидів за столом. Тут сидів також власник грального будинку. Вони ділили між собою купу грошей, футів із два заввишки. Купа складалася з пачок, а кожна пачка — з папірців по тисячі доларів.
— Правильно! — говорить Енді, — По тридцять одній тисячі в кожній пачці. А, це ти, Джеффе. Підходь, підходь. Ось наша частка від виручки за перший семестр у Всесвітньому університеті, заснованому з філантропічною метою. Тепер ти бачиш, що філантропія, якщо її поставити на комерційну основу, є мистецтво, яке робить благодіяння тому, хто не тільки бере, але й дає.
— Чудово, — кажу. — Ти щодо цього просто доктор наук.
— Уранішнім поїздом треба нам виїжджати, — говорить Енді. — Піди збери комірці, манжети та газетні вирізки.
— Чудово, — кажу я. — Зібратися мені недовго… А все ж таки, Енді, я хотів би познайомитися з цим професором Джеймсом Дарнлі Мак-Корклом. Цікаво було б подивитися на нього перед нашим від'їздом.
— Це неважко, — говорить Енді і звертається до власника грального будинку.
— Джиме, — каже він, — познайомся, будь ласка, з містером Пітерсом.
Поросяча етика
Зайшовши до вагона для курців експреса Сан-Франциско — Нью-Йорк, я застав там Джефферсона Пітерса. З усіх людей, що мешкають на захід від річки Уобаш, він єдиний наділений справжньою кмітливістю. Він здатен використовувати відразу обидві півкулі мозку та ще мозочок на додачу.
Професія Джеффа — небеззаконне шахрайство. Вдовам та сиротам не слід його боятись: він вилучає тільки надлишки. Найбільше йому подобається порівнювати себе з тією мішенню у вигляді маленької пташки, в яку кожен марнотратник або необачний вкладник може стрельнути двома-трьома завалящими доларами. На його розмовні здібності добре впливає тютюн; знаючи це, я за допомогою двох товстих і легко запалюваних сигар «брева» дізнався про його останню пригоду.
— Найважче в нашій справі, — сказав Джефф, — це знайти добросовісного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати без будь-яких побоювань. Найкращі майстри, з котрими мені доводилося працювати в галузі привласнення чужого майна, і ті виявлялися іноді обманщиками.
Тому минулого літа вирішив я податися до якоїсь глухої місцевості, куди не проник ще змій-спокусник, і подивитись, чи не знайдеться там підхожого хлопця, обдарованого талантом до злочину, але ще не розбещеного успіхом.
Натрапив я на одне містечко, на вигляд саме те, що потрібно. Жителі ще нічого не чули про конфіскацію Адамових угідь[243] і богували, наче в райському саду, даючи імена худобі та птахам і вбиваючи гадюк. Містечко називалося Маунт-Небо і було розташоване приблизно в тому місці, де сходяться штати Кентуккі, Західна Віргінія та Північна Кароліна. Що, кажете, ці штати не межують один з одним? Ну, загалом, був розташований десь там, поблизу.
Витративши тиждень на те, щоб жителі упевнились, що я не збирач податків, я зайшов якось до крамнички, де збиралися всі вершки місцевого товариства, і почав зондувати ґрунт.