Було це в жовтому сосновому готелі, у Південній Індіані. Як ми напередодні зіскочили з потяга, я не можу вам сказати; про це навіть жахливо подумати, бо потяг ішов повз село так швидко, що з вікна вагона нам здавалось, ніби ми бачимо салун, а коли ми зіскочили, то побачили, що це були дві різні речі, які знаходились за два квартали одна від одної: аптекарський магазин і цистерна з водою.
Чому ми зіскочили з потяга при першій слушній нагоді? Тут були замішані годиннички з фальшивого золота і партія діамантів з Аляски, які нам не вдалося збути по той бік кентуккійського кордону.
Прокинувшись, я почув, що кричать півні; пахло чимось не схожим на азотно-соляну кислоту; щось важке гепнулося об підлогу на нижньому поверсі; якийсь чоловік вилаявся.
— Енді, — кажу я, — дивися веселіше! Ми ж потрапили до села. Там унизу хтось шпурнув для проби фальшивим злитком чистого золота. Підемо й одержимо з фермера те, що нам належить. Обдуримо його, а потім — до побачення!
Фермери завжди були для мене чимось на зразок запасного фонду. Щоразу, бувало, коли справи у мене погіршають, я іду на перехрестя, чіпляю фермера гачком за підтяжку, викладаю йому механічним голосом програму мого шахрайства, нашвидку переглядаю його майно, віддаю назад ключ, оселок та папери, що мають ціну тільки для нього, і спокійно іду собі геть, не ставлячи жодних запитань. Звичайно, фермери були для нас надто дрібною дичиною, зазвичай ми з Енді займалися справами важливішими, але іноді, в окремих випадках, і фермери бували нам корисні, як подеколи для ділків з Уолл-стриту буває корисним навіть міністр фінансів.
Зійшовши вниз, ми побачили, що знаходимося в чудовій землеробській місцевості. За дві милі на пагорбі стояв серед дерев великий білий будинок, а навколо була сільськогосподарська суміш із комор, пасовищ, галявин та флігелів.
— Чий це будинок? — спитали ми нашого господаря.
— Це, — говорить він, — житло, а також лісові, земельні і садові угіддя фермера Езри Планкетта, одного з найпередовіших громадян.
Після сніданку ми з Енді, залишившись із восьми центами капіталу, почали складати гороскоп цього земельного магната.
— Я піду до нього один, — сказав я. — Ми удвох проти одного фермера — це вже занадто. Це так само, якби Рузвельт пішов на одного ведмедя з обома кулаками.
— Гаразд, — погоджується Енді, — Я теж вважаю за краще діяти по-джентльменськи навіть щодо такого городника. Але на яку приманку ти думаєш зловити цього Езру?
— О, яка різниця, — кажу я. — Тут годиться будь-яка приманка, перше, що мені трапиться, коли я суну руку в валізу. Я, мабуть, захоплю з собою квитанції про отримання прибуткового податку; і рецепт приготування конюшинового меду із сиру та яблучної шкірки; і бланки замовлень на носилки Мак-Горні, які потім виявляються косаркою Мак-Корміка; і маленький кишеньковий злиток золота; перлове намисто, знайдене мною у вагоні; та…
— Досить, — говорить Енді. — Будь-яка з цих приманок має подіяти. Та дивися, Джеффе, хай цей кукурудзяник не дає тобі брудних кредиток, а тільки нові, чистенькі. Це просто ганьба для Департаменту землеробства, для нашої бюрократії, для нашої харчової промисловості — якими поганими, паскудними папірцями розплачуються з нами деякі фермери. Мені траплялося одержувати від них долари, наче культура бактерій, виловлених у кареті швидкої допомоги.
Гаразд. Іду я до стайні і наймаю двоколку, причому платні наперед з мене не беруть, зважаючи на мою пристойну зовнішність. Під'їжджаю до ферми, прив'язую коня. Бачу — на сходинках ґанку сидить якийсь франтуватий суб'єкт у білосніжному фланелевому костюмі, у рожевій краватці, з діамантовим перснем і в спортивній кепці. «Мабуть, дачник», — думаю я про себе.
— Як би мені побачити фермера Езру Планкетта? — запитую я у суб'єкта.
— Він перед вами, — відповідає суб'єкт. — А що вам треба?
Я нічого не відповів. Я стояв як укопаний і повторював про себе веселу пісеньку про «чоловіка з мотикою»[254].
Ось тобі і чоловік з мотикою! Коли я вдивився в цього фермера, маленькі дурнички, які я прихопив із собою, аби вичавити з нього монету, здалися мені такими ж безнадійними, як спроба рознести вщент М'ясний трест за допомогою іграшкової рушниці. Він зміряв мене очима і говорить:
— Ну, розказуйте, чого ви хочете. Я бачу, що ліва кишеня піджака у вас надто відкопилюється. Там золотий злиток, чи не так? Давайте його сюди, мені якраз потрібна цегла, а байки про загублені срібні рудники мене мало цікавлять.
254
«Чоловік з мотикою» (1899) — вірш американського поета Едвіна Маркхема про фермера, замученого непосильною працею.