Я відчув, що був безмозким дурнем, коли вірив у закони дедукції, але все ж таки витягнув з кишені свій маленький злиток, ретельно загорнутий у хустку. Він зважив його на руці і говорить:
— Один долар вісімдесят центів. Іде?
— Свинець, з якого зроблено це золото, і той коштує дорожче, — сказав я з гідністю і поклав свій злиток назад у кишеню.
— Не хочете — не треба, я просто хотів купити його для колекції, яку я став складати, — говорить фермер. — Не далі як минулого тижня я купив один гарний екземпляр. Просили за нього п'ять тисяч доларів, а віддали за два долари і десять центів.
Тут у будинку задзвонив телефон.
— Заходьте, красеню, до кімнати, — говорить фермер. — Подивіться, як я живу. Іноді мені буває нудно на самоті. Це, мабуть, телефонують із Нью-Йорка.
Увійшли ми до кімнати. Меблі, як у бродвейського маклера: дубові конторки, два телефони, крісло і кушетки, оббиті іспанським сап'яном[255], картини, писані олійною фарбою, у позолочених рамах, а рами завширшки не менше фута, а в куточку — телеграфний апарат відстукує новини.
— Алло, алло! — кричить фермер. — Це Риджент-театр? Так, так, з вами говорить Планкетт з маєтку «Центральна жимолость». Залиште мені чотири крісла в першому ряду — на п'ятницю, на вечірню виставу. Мої звичайні. Так. На п'ятницю. До побачення.
— Кожні два тижні я їжджу до Нью-Йорка освіжитись, — пояснює мені фермер, вішаючи трубку. — Ускакую в Індіанополісі у вісімнадцятигодинний експрес, проводжу десять годин серед білої ночі на Бродвеї і повертаюся додому саме в той час, коли кури йдуть на сідало, — через сорок вісім годин. Так, так, первісний юний фермер печерного періоду, з тих, що описував Хаббард[256], трохи приодягнувся й обтесався останнім часом, чи не так? Як ви вважаєте?
— Я неначе помічаю, — кажу я, — певне порушення аграрних традицій, яке дотепер викликає в мене таку довіру.
— Правильно, красеню, — говорить він. — Близький той час, коли примула, що «жовтіє в траві коло струмочка», здаватиметься нам, селюкам, розкішним виданням «Мови квітів» на веленевому папері з фронтиспісом[257].
Але тут знову задзвонив телефон.
— Алло, алло! — говорить фермер. — А-а, це Перкінс, з Міллдейла? Я вже сказав вам, що вісімсот доларів за цього жеребця — надто велика ціна. Що, цей кінь біля вас? Гаразд, покажіть його. Відійдіть від апарата. Пустіть його риссю по колу. Швидше, ще швидше. Так, так, я чую. Але ще швидше. Досить. Підведіть його до телефона. Ближче. Присуньте його морду до апарата. Зачекайте хвилину. Ні, мені не потрібен цей кінь. Що? Ні. Я його і задарма не візьму. Він шкутильгає. Крім того, він із запалом. Прощавайте.
— Ну, красеню, — звертається він до мене, — тепер ви бачите, що селюк постригся. Ви уламок далекого минулого. Та що казати, самому Тому Лоусону не спало б на думку спробувати захопити зненацька сучасного аграрія. Нині на фермах вже субота, чотирнадцяте[258]. Ось, подивіться, як ми, сільські люди, намагаємось не відставати від подій.
Підводить він мене до столу, а на столі стоїть машинка, а в машинці дві такі штучки, щоб вставляти їх у вуха і слухати. Вставляю і слухаю. Жіночий голос читає перелік убивств, нещасних випадків та інших пертурбацій політичного життя.
— Те, що ви чуєте, — пояснює мені фермер, — це зведення сьогоднішніх новин із газет Нью-Йорка, Чікаго, Сент-Луїса та Сан-Франциско. Їх повідомляють телеграфом у наше сільське Бюро останніх вістей і подають у гарячому вигляді передплатникам. Тут, на цьому столі, кращі газети та журнали Америки. А також витяги з майбутніх журнальних статей.
Я взяв один аркуш і прочитав: «Коректури майбутніх статей. У липні 1909 року журнал «Сенчурі» скаже…» і так далі.
Фермер телефонує комусь, мабуть своєму управителеві, і наказує йому продати джерсейських баранів — п'ятнадцять голів — по шістсот доларів; засіяти пшеницею дев'ятсот акрів землі і доставити на станцію ще двісті бідонів молока для молочної цистерни. Потім він пропонує мені сигару першого ґатунку фабрики Генрі Клея, потім дістає з буфета пляшку зеленого шартреза[259], потім іде подивитися на стрічку свого телеграфу.
— Газові акції піднялися на два пункти, — говорить він. — Дуже добре.
— А може, вас мідь цікавить? — питаюсь.
— Облиш це! — кричить він і здіймає вгору руку. — Бо я покличу собаку. Я вже сказав вам, щоб ви не витрачали часу даремно. Мене не обдурите.
257
Фронтиспіс — малюнок або портрет на початку книги, поруч із титульною сторінкою, перед текстом.
258
Томас Лоусон (1857–1925) — американський фінансист і письменник, що викривав корупцію фінансових кіл у низці статей, а також у романі «П'ятниця, тринадцяте» (1907).