— Так ви гадаєте… — почав було я.
— Так, — сказав Джефф, — у цьому роді. Нехай собі фермери йдуть шляхом прогресу і розважаються вищою політикою. Життя бо на фермі нудне; а в шкаралупку їм доводилося грати й раніше.
Совість у мистецтві
— Я ніколи не міг примусити свого компаньйона Енді Таккера триматися в законних межах благородного шахрайства, — сказав мені одного разу Джефф Пітере.
Енді не здатний до благородства: у нього надто багато фантазії. Він, бувало, винаходив такі шахрайські, такі надфінан-сові способи добування грошей, що на них наклала би вето[262] навіть залізнична компанія.
Сам же я принципово ніколи не брав у свого ближнього жодного долара, не давши йому щось натомість — медальйон з фальшивого золота, або насіння садових квітів, або мазь від прострілу, або біржові папери, або порошок від бліх, або хоча б ляпас. Мабуть, якісь мої предки походили з Нової Англії, і я успадкував від них сталий і впертий страх перед поліцією.
Ну, а в Енді родовідне дерево іншої породи. Він, здається, міг би простежити свою генеалогію[263] тільки до тієї чи іншої фінансової корпорації.
Одного разу влітку, коли ми перебували на Середньому Заході і промишляли в долині Огайо сімейними альбомами, порошками від головного болю та рідиною від тарганів, Енді спала на думку нова фінансова комбінація, з-поміж тих, що підлягають переслідуванню з боку судової влади.
— Джеффе, — говорить він, — гадаю, час уже нам кинути цих городників і вшанувати своєю увагою що-небудь поживніше та плодоносніше. Як тобі подобається ідея пірнути в саму гущавину країни хмарочосів і покусати яких-небудь більших оленів?
— Що ж, — кажу я, — моя ідіосинкразія[264] тобі відома. Я віддаю перевагу чесному, легальному бізнесу, такому, як тепер. Коли я беру гроші, люблю залишати в руках у мого покупця якийсь відчутний на дотик предмет, щоб він милувався ним і не надто пильно стежив, у який бік я подався. Але якщо ти придумав щось новеньке, Енді, — говорю я, — викладай, послухаємо. Не такий вже я прихильний до дрібного злодійства, щоб відмовитись, коли натомість запропонують що-не-будь краще.
— Я намірився, — говорить Енді, — влаштувати таку собі невелику облаву — без собак, єгерів[265] і без зайвого шуму — на велике стадо американських Мідасів[266], які в просторіччі звуться піттсбурзькими мільйонерами.
— У Нью-Йорку? — питаюсь я.
— Ні, найлюб'язніший, — говорить Енді. — У Піттсбурзі. Вони водяться головним чином там. Нью-Йорк вони не полюбляють. Бувають там зрідка і лише тому, що від них цього чекають.
Піттсбурзький мільйонер, що потрапив до Нью-Йорка, — все одно, що муха, яка потрапила в чашку гарячої кави, — люди дивляться на нього і говорять про нього, а задоволення ніякого. Нью-Йорк знущається з нього за те, що він нібито марнує силу-силенну грошей у цьому місті насмішок та снобів[267]. Насправді ж він там нічого не витрачає. Я одного разу бачив реєстр витрат, що коштував п'ятнадцять мільйонів, який один мешканець Піттсбурга склав після десяти днів перебування в Нью-Йорку. Ось цей запис.
| Долари | Центи | |
|---|---|---|
| Проїзд залізницею туди й назад | 21 | 00 |
| Проїзд у кебі до готелю і назад | 2 | 00 |
| Рахунок у готелі, по 5 доларів на день | 50 | 00 |
| На чай | 5750 | 00 |
| РАЗОМ | 5823 | 00 |
— Ось він, голос Нью-Йорка, — продовжує Енді. — Це місто — суцільний офіціант. Якщо дати йому на чай забагато, він стане коло дверей і кидатиме дотепи на вашу адресу разом із хлопчиськом біля роздягальні. Коли житель Піттсбурга хоче витрачати гроші і насолоджуватися життям, він сидить удома. Саме там ми і будемо його ловити.
266
Мідас — у грецькій міфології — фригійський цар, який, за однією з легенд, мав ослині вуха, за іншою — міг перетворювати на золото все, до чого торкався.