— Гаразд, — говорю я, — для мене це пусті слова. Я гадав, що ми прибули до Піттсбурга, аби навчити мільйонерів, як слід вершити справи, а виходить, що вони дають нам уроки щодо витончених мистецтв.
— Нічого, трохи потерпи, — благодушно відповідає Енді. — Дим ще може розвіятись.
Наступного дня рано-вранці Енді пішов з готелю і повернувся тільки о дванадцятій годині. Він запросив мене у свій номер, вийняв із кишені якийсь пакунок завбільшки з гусяче яйце і, коли розпакував його, там виявився точнісінько такий самий виріб із слонової кістки, як той, що Енді бачив учора в мільйонера.
— Годину тому, — говорить Енді, — заходжу я в одну місцеву лавку, де продається всякий запорошений мотлох. Там же приймають речі в заставу. Дивлюсь — з-під якихось старовинних кинджалів виглядає ось ця штука. Заставник говорить, що вона валяється в нього вже кілька років і що її завезли сюди араби, чи турки, чи інші невірні, які жили тоді внизу, коло річки. Я запропонував йому за неї два долари, але, мабуть, по моїх очах було видно, що вона мені страшенно потрібна, бо продавець сказав, що найменша ціна, про яку може бути розмова, це триста тридцять п'ять доларів і що говорити про менші цифри означало б вирвати шматок хліба з рота його дітей. Врешті-решт я придбав її за двадцять п'ять.
— Джеффе, — продовжує Енді, — подивись. Це і є та друга фараонова штучка, про яку говорив мені Скаддер. Вони схожі одна на одну, як дві краплі води. Я не сумніваюсь, що, побачивши її, він заплатить за неї дві тисячі з такою самою швидкістю, з якою він затикає собі за комір серветку перед обідом. І справді, чому б цій штучці не бути справжньою? Цілком імовірно, що її вирізував той старий циган.
— Чом би й ні? — говорю я. — Але як же ми примусимо нашого мільйонера добровільно придбати таку штучку?
Щодо цього у Енді був готовий, повністю розроблений план, і ось як ми його здійснили.
Я надів сині окуляри, напнув чорний сюртук, скошлатив собі волосся і перетворився на професора Піклмена. Я переїхав до іншого готелю, зареєструвався там і послав телеграму Скаддеру, запрошуючи його прийти до мене у важливій справі, що стосується витончених мистецтв. Не минуло й години, як він піднявся до мене на ліфті. Неотесана людина, крикун, який весь пропахнув коннектикутськими сигарами та нафтою.
— Хелло, профес! — кричить він. — Як справи?
Я ще більше скуйовджую волосся і дивлюся на нього крізь сині окуляри.
— Сер, — говорю я. — Ви Корнеліус Т. Скаддер, що проживає у штаті Пенсільванія у місті Піттсбург?
— Так, це я! — кричить він. — Давайте вип'ємо з цього приводу.
— У мене, — говорю я йому, — немає ані бажання, ані часу вдаватися до таких злоякісних і безглуздих розваг. Я приїхав сюди з Нью-Йорка у справі, що стосується біз… тобто мистецтва. Мені стало відомо, що ви є власником єгипетської таблетки із слонової кістки часів фараона Рамзеса Другого. На ній зображена голова цариці Ізіди на фоні квітки лотоса. Таких зображень було виготовлено лише два. Одне з них вважалося зниклим. Недавно мені пощастило придбати його в ломб… в одному маловідомому музеї у Відні. Я хотів би купити і те, що зберігається у вас. Яка буде ваша ціна?
— Чорт забирай, професоре! — кричить Скаддер. — Невже ви знайшли його? І ви хочете, щоб я продав вам своє? Ні, ні! Корнеліус Скаддер не має потреби продавати свої колекції. Чи при вас цей витвір мистецтва?
Я показую дрібничку Скаддеру. Він уважно її розглядає.
— Так, так, ви маєте рацію, — говорить він. — Це справжній дублікат моєї. Ті ж самі завитки, ті ж самі лінії. Я вам скажу, що я зроблю. Я не продам, я куплю. Даю вам дві тисячі п'ятсот за вашу.
— Ну, якщо ви не продаєте, я продам, — говорю я. — І, будь ласка, більшими папірцями. Я не люблю гаяти час. Сьогодні ж повертаюся до Нью-Йорка читати в акваріумі публічну лекцію.
Скаддер виписує чек, посилає його вниз, у контору готелю, там його міняють і приносять мені гроші. Він бере свою єгипетську штучку, а я беру гроші і їду до Енді, у його готель.
Енді крокує кімнатою, дивиться на годинник.