Були й такі клієнти, які з'являлися особисто. Їх ми направляли до місіс Троттер, і вона розмовляла з ними сама; тільки троє чи четверо повернулися до контори, щоб попросити у нас гроші на зворотну дорогу. Коли почали прибувати листи з найвіддаленіших регіонів, ми з Енді стали виймати з конвертів по двісті доларів щодня.
Якось після обіду, коли наша робота була у повному розпалі і я складав гроші в сигарні ящики: в один ящик по два долари, в другий — по одному, а Енді насвистував: «Не для неї вінчальний дзвін», — заходить до нас раптом якийсь маленький спритний суб'єкт і так нишпорить очима по стінах, ніби натрапив на слід викраденої з музею картини Гейнсборо[272].
Побачивши його, я відчув гордість через те, що наше діло правильне і прискіпатися до нього неможливо.
— У вас сьогодні щось дуже багато листів, — говорить чоловічок.
— Ходімо, — кажу я і беру свого капелюха. — Ми вже давно на вас чекаємо. Я покажу вам наш товар. Чи добре почувався Тедді[273], коли ви виїжджали з Вашингтона?
Я повів його до готелю «Риверв'ю» і познайомив із місіс Троттер, Потім показав йому банківську книжку, де значилися дві тисячі доларів, покладені на її ім'я.
— Наче все гаразд, — говорить детектив.
— Так, — кажу я, — і якщо ви неодружені, я дозволю вам поговорити з цією пані. З вас ми не вимагатимемо двох доларів.
— Дякую, — відповів він. — Якби я був неодружений, я б, мабуть… На все добре, містере Пітерсе.
За три місяці у нас набралося щось близько п'яти тисяч доларів, і ми вирішили, що час зупинитись: звідусіль на нас сипалися скарги, та й місіс Троттер утомилась, — її замучили залицяльники, які приходили особисто подивитися на неї, і, здається, їй це не дуже подобалось.
І ось, коли ми перейшли до ліквідації діла, я пішов до місіс Троттер, щоб віддати гроші за останній тиждень, попрощатися з нею і взяти в неї чекову книжку на дві тисячі доларів, яку ми дали їй на тимчасове зберігання.
Заходжу до неї в номер. Бачу, вона сидить і плаче, наче дівчинка, яка не хоче йти до школи.
— Ну, ну, — кажу я, — чому ви плачете? Хтось образив вас чи ви скучили за своєю домівкою?
— Ні, містере Пітерсе, — відповідає вона. — Я скажу вам усю правду. Ви завжди були другом Зікі, і я не приховаю від вас нічого. Містере Пітерсе, я закохалась. Я закохалася в одного чоловіка, закохалася так сильно, що не можу жити без нього. Він втілює в собі мій ідеал, який я плекала все життя.
— Так у чому ж річ? — говорю я. — Беріть його собі на здоров'я. Звичайно, якщо ваше кохання взаємне. Чи відчуває він до вас ті особливі хворобливі відчуття, які ви відчуваєте до нього?
— Так, — відповідає вона. — Він один із тих джентльменів, що приходили до мене за вашим оголошенням, і тому не хоче одружуватись, якщо я не дам йому двох тисяч. Його ім'я Вільям Вілкінсон.
Тут вона знов учиняє істерику.
— Місіс Троттер, — кажу я їй, — немає людини, яка більше за мене поважала б сердечні почуття жінки. Крім того, ви були колись супутницею життя одного з моїх найкращих друзів. Якби це залежало тільки від мене, я сказав би: беріть собі ці дві тисячі і будьте щасливі з обранцем вашого серця. Ми легко можемо віддати вам ці гроші, оскільки з ваших залицяльників ми викачали понад п'ять тисяч. Але, — додав я, — я мушу порадитися з Енді Таккером. Він добра людина, але ділок. Ми працюємо на паях у рівній частці. Я поговорю з ним і подивлюсь, що ми можемо для вас зробити.
Я повернувся до Енді і розказав йому все, що трапилось.
— Так я і знав, — говорить Енді. — Я весь час передчував, що має відбутися щось подібне. Не можна покладатися на жінку в такій справі, де зачіпаються сердечні струни.
— Але ж, Енді, — говорю я, — гірко думати, що з нашої вини серце жінки буде розбите.
— О, звичайно, — говорить Енді. — І тому я скажу тобі, Джеффе, що я маю намір зробити. У тебе завжди був м'який і ніжний характер, а я прозаїчний, сухуватий, недовірливий. Але я готовий піти тобі назустріч. Іди до місіс Троттер і скажи їй: хай візьме з банку ці дві тисячі доларів, віддасть їх своєму обранцеві і буде щаслива.
Я підхоплююсь і цілих п'ять хвилин тисну Енді руку, а потім повертаюсь назад до місіс Троттер і повідомляю їй наше рішення, і вона плаче з радощів так само бурхливо, як щойно плакала з горя.
А через два дні ми спакували свої речі і приготувалися до від'їзду з міста.
— Чи не думаєш ти, що тобі слід було б перед від'їздом зробити візит до місіс Троттер? — питаюсь я у нього. — Вона була б дуже рада познайомитися з тобою і висловити тобі свою вдячність.
— Боюсь, що це неможливо, — відповідає Енді. — Як би нам на потяг не спізнитись.
Я в цей час надягав на себе наші долари, упаковані в особливий пояс, — ми завжди перевозили гроші в такий спосіб, коли раптом Енді виймає з кишені цілу пачку крупних банкнот і просить прилучити їх до решти капіталів.
— Що це таке? — питаюсь я.
— Це дві тисячі від місіс Троттер.
— Як же вони потрапили до тебе?
— Сама мені дала, — відповідає Енді. — Я цілий місяць бував у неї вечорами, по три рази на тиждень.
— Так ти і є той самий Вільям Вілкінсон? — запитую я.
— Був до вчорашнього дня, — відповідає Енді.
272
Томас Гейнсборо (1727–1788) — видатний англійський живописець, майстер ліричного портрета.
273
Тедді — Теодор Рузвельт, президент Сполучених Штатів у 1901–1909 pp. Згадавши Рузвельта, Пітерс хотів показати, що йому відома професія відвідувача: це детектив, який прибув із столиці за наказом влади.