Я сів поруч і, скориставшись довколишнім ландшафтом і краєвидом, зронив декілька зауважень про досконалість природи. Вечір сприяв розмові. Місяць підіймався у тій частині неба, де і мав з'являтися, тінь від дерев лягала на землю у формі й конфігурації, що не суперечила законам природи, із колючих заростей неподалік виразно чулися голоси дрімлюг та іволг, зайців та інших мешканців лісу. А вітер, що прилітав із гір, грав на варгані[17], завиваючи серед груди старих бляшанок, навалених біля залізничної колії.
Мені здалося, що моє серце — тісто, яке росте у печі. Місіс Джесоп підсіла ближче.
— О містере Гікс, — каже вона, — хіба в такі вечори одинока душа не відчуває сповна тягаря самотності?
Я підскочив як ужалений.
— Вибачте, мені, пані, — розтлумачив я свою поведінку. — Мушу дочекатися Пейслі, перш ніж відповідати на таке делікатне запитання.
Потім я пояснив їй, що ми були друзями, котрі пройшли вогонь, воду і мідні труби, і домовилися забезпечувати один одному рівні шанси в непростих і особливих ситуаціях, які можуть виникнути під впливом ніжних почуттів і близькості любої людини. На хвильку місіс Джесоп, здавалося, серйозно замислилась над моїми словами, але потім так весело і гучно розсміялася, аж луна пішла довколишніми лісами.
За мить на обрії вигулькує Пейслі з напахченим бергамотовою олією волоссям, сідає по той бік місіс Джесоп і починає врочисто розповідати сумну історію про те, як у дев'яносто п'ятому році в долині Санта-Рита під час великої посухи він змагався з Пайфейсом Ламлі в оббілуванні корів за оздоблене сріблом сідло.
Від початку нашої безкровної дуелі я загнуздав Пейслі та прив'язав до стовпа. У кожного з нас був спосіб підібрати ключик до жіночого серця. Пейслі робив ставку на те, що леді просто ошаліє від яскравих розповідей про пригоди — байдуже, його власні чи героїв газетних публікацій. Мені здається, він позичив цей метод із п'єси, яку я колись дивився, — «Отелло», — написаної Шекспіром. П'єса була про негра, який забив памороки доньці герцога, годуючи її казочками в стилі Джеймса Фенімора Купера і Мартина Лютера. Але такі дурниці діють лише на сцені.
Мій власний рецепт, як змусити жінку відмовитися від дівочого прізвища, полягає в умінні правильно брати її за руку. Навчіться вірно тримати її долоню, і жінка ваша. Це не так просто, як здається на перший погляд. Деякі чоловіки хапають руку леді, як дурні — з такою силою, що в повітрі починає пахнути припарками і гіпсом. Інші явно плутають дамську долоню з розжареною підковою і тримають її на відстані витягнутої руки, як аптекар, що наливає в пляшечку настоянку асафетиди. Здебільшого чоловіки беруть долоню леді демонстративно, похваляючись цим, наче хлопчисько, що знайшов у траві бейсбольний м'ячик. Ніякої винахідливості: жінка-бо і так пам'ятає, що рука в неї росте з плеча. Це все неправильно.
Я знаю точно, як треба тримати руку леді. Ви коли-небудь бачили, як чоловік нишком пробирається на задвірки, щоб пошукати каменюку і шпурнути в нахабного котяру, який витріщається на нього, сидячи на паркані? Чоловік вдає, наче в руках анічогісінько не має, та й не бачить кота, і кіт його не бачить. Ось у чому секрет. Ніколи не тягніть руку пані так, щоб вона не могла забути про її існування. Нехай вона й гадки не має, що ви бодай підозрюєте: пані зауважила, що ви тримаєте її за руку. Таким був мій тактичний прийом, у той час як Пейслі співав серенади про воєнні дії і злощасні пригоди. Втім, він із таким самим успіхом міг би читати їй розклад руху потягів на неділю в Оушен-Гроу, штат Нью-Джерсі.
Якось увечері, коли я випередив Пейслі на час, достатній, щоб викурити люльку, вірність угоді на мить зрадила мені, і я запитав місіс Джесоп, чи не здається їй, що літеру «Г» писати набагато легше, ніж «Д». Потім її голівка опинилася в безпосередній близькості від квітки олеандра в моїй бутоньєрці, я нахилився до неї і… не зробив нічого.
— Якщо ви не проти, — сказав я, підводячись із лавки, — нам слід дочекатися Пейслі, перш ніж продовжувати. Я досі не вчинив нічого, що могло б зруйнувати нашу дружбу, і не збираюсь.
— Містере Гікс, — зронила місіс Джесоп, по-особливому дивлячись мені у вічі, — лише одна річ утримує мене від того, щоб послати вас якнайдалі звідси, раз і назавжди поклавши край вашим візитам.
— І що це, моя пані? — запитую я.
— Ви занадто добрий друг, щоб виявитися кепським чоловіком, — відповідає вона.
За п'ять хвилин Пейслі був тут як уродився.
— У Силвер-Сіті в дев'яносто восьмому році, — знову завів він своєї, — я бачив, як у салуні «Блакитний грім» Джим Бартоломео відкусив вухо китайцеві — і все через картату муслінову сорочку… що то за шум?