— І як він тільки міг! Але я вам вірю. У мого друга є один недолік, і винна в тому снігова заметіль. Коли нам довелося довгий час просидіти в хатині, заметеній снігом, він став прихильником оманливої і непевної поезії, яка й зіпсувала його чисту душу.
— Що зіпсувала, то точно, — погодилася місіс Семпсон. — З першого дня нашого знайомства він постійно цитує безбожні віршики якоїсь Рубі Ят, яка, судячи з її поезії, та ще цяця.
— Значить, Айдахо перемкнуло на іншій книжці, бо ту, що він читав у горах, написав чоловік під псевдонімом X. М.
— Краще б містер Грін читав того X. М., байдуже, що він там понаписував. Бо сьогодні ваш друг перетнув усі межі. Надіслав мені букет, а в ньому — пришпилена записка. Містере Пратт, погодьтеся, що поважну жінку не можна не впізнати з першого погляду, та й усі знають, яке місце я посідаю в Розі. Невже схоже на те, щоб я підстрибом побігла за чоловіком із глеком вина і хлібиною у руках, і співала та витанцьовувала з ним попід деревами? Я можу за обідом випити трішки сухого червоного, але не маю звички ходити з пляшкою у лісову хащу і влаштовувати там оргії. А він тут хоче принести свої улюблені віршики. Так він сказав. Нехай сам бере участь у скандальних пікніках. Або нехай запрошує Рубі Ят. Упевнена, жіночка не відмовиться, хіба що їй уже набридли такі прогулянки. І що ви тепер думаєте про цього джентльмена, вашого друга, містере Пратт?
— Бачите, місіс Семпсон, — кажу я, — швидше за все, слова Айдахо — це чиста поезія, і він не хотів вас скомпрометувати. Можливо, це був прийом поетичного мовлення, який називається метафорою. Це — нехтування законами і правилами поведінки, але пошта дозволяє пересилку віршів на тій підставі, що у них ідеться зовсім про інше, ніж те, що в них написано. Я був би радий за Айдахо, якби ви його пробачили, — продовжую я, — і ми б змогли покинути нижчі світи поезії і подумки перенестися до всесвіту дійсності та уяви. Такого чудового дня, місіс Семпсон, — веду я далі, — ми повинні перебувати в гармонії з навколишнім світом. Хоча зараз надворі й тепло, ми мусимо пам'ятати, що на екваторі лінія вічних снігів пролягає на висоті чотирьох з половиною кілометрів. Між 40 і 49 градусами широти вона сягає висоти від однієї до двох із половиною тисяч метрів над рівнем моря.
— О містере Пратт, — каже місіс Семпсон, — як приємно слухати ваші розповіді про дивовижні явища, особливо після нікчемної поезії розпусниці Рубі!
— Присядьмо на колоду на узбіччі, — кажу я, — і викиньмо з голови грубість і жорстокість поетів. Красу слід шукати у славних колонках достовірних фактів і наукових мір. Узяти бодай колоду, на якій ми з вами сидимо. З погляду статистики вона прекрасніша за поему. Судячи з кілець, вік дерева дорівнював шістдесятьом рокам. На глибині шістсот дев'ять метрів воно перетворилося б на вугілля через три тисячі років. Найглибша у світа шахта міститься у Кілінгворті, поблизу Нью-Кастла. Вугільна вагонетка завдовжки метр двадцять, дев'яносто один сантиметр завширшки і вісімдесят п'ять сантиметрів заввишки витримає тонну вугілля. Якщо пошкоджено артерію, її треба перетягнути джгутом вище від рани. У людській нозі тридцять кісток. У лондонському Тауері трапилася пожежа у 1841 році…
— Продовжуйте, містер Пратт, — зітхає місіс Семпсон, — ваші ідеї такі неповторні та приємні!
Але справжній зоряний час Геркімера (ну і мій, звісно) настав за два тижні.
Я прокинувся серед ночі від голосних криків за вікном: «Рятуйте! Пожежа!» Скочив із ліжка, вдягнувся і швиденько побіг на вулицю, щоб не проґавити найцікавішого. Коли ж нарешті втямив, що палає будинок місіс Семпсон, я сам заверещав як порося і за дві хвилини був на місці.
Перший поверх жовтого будинку охопило полум'я, а все населення Рози, включно з собаками, з лементом, зойками і гавканням швендяло під ногами у безпорадних пожежників. Айдахо щосили виривався з рук шістьох вогнеборців, які силкувалися втовкмачити йому, що перший поверх охоплений вогнем, і йти туди — це вірна смерть.
— Де місіс Семпсон? — заволав я.
— Її ніде не видно, — відповів пожежник. — Вона спить на другому поверсі, ми намагалися туди дістатися, але зараз це неможливо, а спеціальної драбини у нас немає.
Я підбіг якнайближче до полум'я, де було світліше, і витягнув із внутрішньої кишені «Довідник Геркімера». Взявши його до рук, я не зміг втриматися від посмішки — мене-бо оп'янило збудження.
— Геркі, старий, — прохав я, швидко гортаючи сторінки, — ти мені ніколи не брехав і не дозволяв потрапити в халепу. Давай, старий, давай, скажи мені, що робити?