Тим часом самого мене мучило майже нездійсненне бажання поїсти чогось смачнішого за нехитрий похідний харч. Мене переслідували видіння маминого буфета, «бездонного, мов перше те кохання, незвіданого, ніби ті печалі»[19].
— Джаде, ти вмієш пекти оладки?
Джад відклав убік шестизарядний пістолет, яким збирався товкти відбивні з м'яса антилопи, і погрозливо навис наді мною. Відчуття, що Джад налаштований зовсім не миролюбно, підтверджував націлений на мене холодний підозріливий погляд його блакитних очей.
— Слухай, ти, — сказав він уїдливо, але без надмірної агресії у голосі. — Ти серйозно — чи тобі закортіло з мене поглузувати? Хтось із хлопців розплескав язиком про мою любов до оладок?
— Ти що, Джаде, — заспокоїв його я. — Жодних жартів. Я обміняв би коня з сідлом за гірку добреньких пухкеньких оладок із маслом та з ароматним чаєм і нью-орлеанськими солодощами. А що за історія з оладками?
Джад одразу став привітніший, коли впевнився: у мене що в голові, те й на язиці. Він приніс із фургона незрозумілі мішечки і бляшанки і поклав їх у затінку навісу, під яким я напівлежав. Я мовчки споглядав, як кухар повагом розв'язує численні вузлики на мішечках.
— Це не історія, — сказав Джад, займаючись ділом, — просто закономірне відкриття, що стосується мене, червоноокого пройдисвіта з ранчо Майред Мул, і міс Вілейли Лірайт. Зараз усе розповім по-порядку.
Я тоді працював загінником у старого Білла Тумі на річці Сан-Мігель. Якось закортіло мені з'їсти консерви, котрі б раніше не мукали, не бекали, не рохкали і не клювали зерно. Тож я осідлав свого мустанга і помчав до крамниці дядечка Емслі Телфера на переправі Пімієнта на річці Нуесес.
О третій годині пополудні я накинув повіддя на гілку мескітового дерева і пішки здолав останні двадцять кроків, що відділяли мене від крамниці дядечка Емслі. Тут я всівся на прилавок і сказав дядьку Емслі, що за моїми даними, на світ очікує неврожай фруктів. За хвильку я тримав у руках печиво і ложку з довгою ручкою, переді мною красувалися відкриті бляшанки з консервованими абрикосами, ананасами, вишнями і сливами-угорками, а дядечко Емслі невеличкою сокиркою швиденько відкривав нові й нові бляшанки. Я почувався, наче Адам до гріхопадіння, буцав острогами прилавок і жваво працював півметровою ложкою. Аж раптом подивився у вікно на обійстя дядька Емслі на тому боці вулиці — й запримітив немісцеву дівчину при повному параді, яка гралася дерев'яним молотком для крикету і весело поглядала, як я роблю свій скромний внесок у розвиток індустрії консервування фруктів.
Я зіскочив з прилавка і вручив дядьку Емслі свій черпак.
— Це моя племінниця, — похвалився він. — Міс Вілейла Лірайт, приїхала до нас у гості з Палестини[20]. Хочете, я вас познайомлю?
«Свята Земля, — сказав я собі, збираючись із думками, котрі розбігалися врізнобіч, мов дикі мустанги по прерії. — Чом би й ні? Де ще замешкати янголам, як не у Па…»
— Певна річ, дядьку Емслі, — кажу я вголос, — буду просто щасливий познайомитися з нею.
Дядько Емслі витягнув мене на подвір'я і відрекомендував.
Я ніколи не був сором'язливим із жінками. Не розумію, чому деякі хлопці, котрі здатні за п'ятнадцять хвилин об'їздити мустанга і поголитися в темряві, стають вайлуватими, пітніють і затинаються при зустрічі з ситцевою сукнею. За вісім хвилин ми з міс Вілейлою вже грали у крикет, наче брат і сестра. Вона підколювала мене через кількість консервованих фруктів, які я можу строщити за раз, а я безсоромно шпетив її за провину дамочки на ім'я Єва, яка своєю любов'ю до заборонених плодів наробила чимало лиха на райському пасовищі.
— Це трапилося в Палестині, еге ж? — кажу я, хвилюючись не більше, ніж коли заарканюю лоша.
Так я застовпив місцину в серці міс Вілейли Лірайт. Її прихильність до мене зростала день у день. Вілейла замешкала в Пімієнті, щоб покращити своє блискуче здоров'я: тут клімат на сорок відсотків тепліший, ніж у Палестині. Я ж приїздив у гості до дядечка Емслі раз на тиждень, аж доки не збагнув, що, відвідуючи переправу двічі на тиждень, частіше зустрічатимусь із міс Лірайт.
Червонооке ледащо й оладки вступили у гру, коли я втретє за один тиждень навідався до Пімієнти.
Того вечора, сидячи на прилавку і жуючи персики і чорнослив, я запитав дядька Емслі, як поживає міс Вілейла.
— Вона поїхала на прогулянку з Джексоном Птахлі, вівчарем із ранчо Майред Мул, — відповів дядько Емслі.