— Я вже готовий здатися, — каже Джексон таким безнадійним тоном, що мені стає його шкода, — а так хотілося б дізнатися рецепт, щоб ласувати оладками на своєму самотньому ранчо! Я ночами не сплю, мріючи про цю смакоту.
— Не втрачай надії, — мовив я до бідолахи. — Я допоможу, чим зможу. Рано чи пізно один із нас заарканить цей рецепт. Бувай, Джексі!
Як бачите, ми вже розмовляли як старі друзі. Коли я зрозумів, що його не цікавить міс Вілейла, я став спокійніше ставитися до запилюженого вівчарика. Щоб порадувати його нещасне черевце, я не полишав спроб вивідати рецепт у міс Вілейли. Але тільки-но я казав слово «оладки», як дівчина відсувалися від мене подалі й намагалася змінити тему розмови. Якщо я наполягав на продовжені теми, вона вислизала з кімнати, натомість з'являвся дядько Емслі зі склянкою води і кишеньковою гаубицею.
Одного дня я приїхав до крамниці з чудовим букетом блакитних вербен, які нарвав у заростях диких квітів біля прерії Отруєного Собаки. Дядько Емслі скоса глянув на букет і сказав:
— Ти в курсі?
— Корови подохли?
— Вчора в Палестині Вілейла вийшла заміж за Джексона Птахлі, — каже він. — Я отримав листа.
Квіти впали в коробку на печиво, а новина розтікалася по моєму тілу, наче отрута гримучки від вух і до самих п'яток.
— Ви б не могли повторити це ще раз, дядьку Емслі? — попросив я. — Може, у мене щось зі слухом, і ви сказали, що молоді телички коштують чотири долара вісімдесят центів за голову, чи щось у цьому дусі?
— Вийшла вчора заміж, — каже дядько Емслі, — і відбула до Вейко і Ніагарського водоспаду у весільну подорож. Хіба ти нічого не підозрював? Джексон Птахлі упадав за Вілейлою з того дня, коли вони вперше поїхали на прогулянку.
— Тоді поясніть мені, — щосили загарчав я, — що за нісенітницю він ніс про оладки? Скажіть мені!
Коли я сказав «оладки», дядько Емслі спохмурнів і позадкував від мене.
— Хтось добряче надурив мене з цими оладками, — сказав я, — але я будь-що це з'ясую. Думаю, ви в курсі. Говоріть, або тут зараз така крута каша завариться!
Дядько Емслі метнувся до прилавка, але я встиг його перехопити. Він хотів дістати рушницю, та йому не вистачило пари дюймів, щоб дотягнутися до висувної шухляди. Я схопив дядька Емслі за сорочку і загнав у куток.
— Розказуйте про оладки, — звелів я, — або я з вас зроблю оладку. Міс Вілейла пече їх?
— Вона не спекла жодної оладки в житті, — заспокійливо промовив дядько Емслі. — Ти не хвилюйся, Джаде, заспокойся. Ти занадто збуджений, і рана у голові дається взнаки. Але ти мудрий хлопець. Намагайся не думати про оладки.
— Дядьку Емслі, — кажу я, — я слабую на голову не більше, ніж усі чоловіки. Джексон Птахлі запевнив, що спілкується з міс Вілейлою, щоб дізнатися секрет приготування оладок, і попрохав мене вивідати у неї рецепт Я силкувався, але ось що вийшло. Мене що, обвів круг пальця червоноокий нікчемний вівчар, так виходить?
— Для початку пусти мою сорочку, — сказав дядько Емслі, — і я тобі дещо поясню. Так, Джексон Птахлі зараз далеко, і він надурив тебе, як малого. Наступного дня після прогулянки з Вілейлою він повернувся і попередив, щоб я був уважний, коли ти почнеш говорити про оладки. Він розповів, що якось у таборі один хлопець заїхав тебе по голові сковорідкою, а там саме пеклися оладки. Тільки-но ти перегрієшся на сонці або розхвилюєшся, то наче казишся. А розмова про оладки — вірна ознака нападу. Він порадив відвертати твою увагу і заспокоювати, щоб ти не накоїв лиха. Ми з Вілейлою старалися як могли. Так, — додав дядько Емслі, — Джексон Птахлі — рідкісний пройдисвіт.
Розповідаючи свою історію, Джад повільно, але вміло перемішував різні інгредієнти із мішечків
і бляшанок. На кінець оповіді він поставив переді мною готову страву — дві гарячі жовтенькі оладки на олов'яній тарілочці. Невідомо звідки з'явився шматочок чудового масла і пляшечка світлої патоки.
— Коли сталася ця історія? — поцікавивсь я.
— Три роки тому, — відповів Джад. — Зараз вони мешкають на ранчо Майред Мул. Я не бачив більше ні його, ні її. Подейкують, Джексон Птахлі тягав до свого ранчо крісла-гойдалки і гардини саме в той час, як я, розвісивши вуха, вірив його оладковій побрехеньці. Але все вже у минулому. Хіба що хлопці час від часу підкусують мене оладками.
— Ці оладки спечені за тим-таки рецептом? — запитав я.
— Хіба ти не зрозумів, що він існував лише в уяві? — відповів Джад. — Хлопці так довго потішалися з тих оладок, доки їм самим до смерті не закортіло їх покуштувати. Я вичитав рецепт у газеті. І як вони на смак?