— Перейдімо до розваг, — кажу я. — Сьогодні в Сент-Луїсі йде п'єса Гола Кейна, у драматичному театрі ставлять «Гамлета», ще є Головгорнська ковзанка, Сара Бернар і комедійна трупа Шейплі Сайрена. Я схиляюся до думки, що Шейплі…
У відповідь цей здоровий, багатий і розважливий чоловік потягується так, що ледве не вибиває руками вітрини крамниць на другому поверсі, й гучно позіхає.
— Піду я, напевно, спати, — каже він, — о такій порі я звик простягати лапи. Бачу, Сент-Луїс містечко так собі, га?
— О так, — підтверджую я, — коли сюди провели залізницю, місто втратило шарм. Кредитно-будівельні товариства і ярмарки практично його зруйнували. Мабуть, нам справді час повертатися в номер. У Чикаго все буде по-іншому. Взяти білети на завтрашній потяг до Чикаго?
— Та можна, — згоджується Соллі. — Хоча ці міста якісь усі однакові.
Ви, мабуть, уважаєте, що в Чикаго багатий мандрівник і його персональний провідник не нудьгували, адже місто не може поскаржитися на відсутність людей і розваг, здатних позбавити сну гостя з провінції. Але тільки не пана із пампасів, який зростав на підніжному кормові! Я водив Соллі до театрів, катав на автомобілях і яхтах, годував вишуканими вечерями з шампанським — словом, долучав до принад цивілізації, які змусять будь-кого забути тихе сільське життя. І все марно. День у день Соллі марнів. Оскільки моя зарплатня поступово перетворювалася на примару, я вирішив пустити у гру козирі. Ніби між іншим згадав про Нью-Йорк і натякнув Соллі, що великі міста Заходу — це лише брама до захованого за мурами великого міста Танцюючих Дервішів.
Та коли я повернувся із залізничної каси, Соллі зник. На той час звички патрона не були для мене таємницею, тому через пару годин я відшукав його у лимарні. У власника були якісь нові ідеї щодо спинок і попруг сідел, запозичені у канадської кінної поліції. Соллі не просто пожвавішав — він ожив, очі заблищали; приблизно дев'ять сотень доларів залишилися в крамниці.
На залізничній станції я телеграфував знайомому власнику тютюнової лавки і домовився зустрітися з ним на Двадцять Третій вулиці біля переправи. Я попросив його принести перелік усіх лимарів у Нью-Йорку. Хотілось заздалегідь знати, де шукати Соллі, коли той знову від мене дремене.
А тепер слухайте, що трапилось у Нью-Йорку. Я сказав собі: «Друже Шехерезаде, ти маєш за будь-яку ціну змусити сумного султана з кислим виразом обличчя закохатися у Багдад — або на тебе чекає мотузка». Та в глибині душі я сумнівався в успіху операції.
Я годував Соллі чудасіями, як годують людину після довгого голодування. Показав йому конку на Бродвеї і пороми Стейтен-Айленду. А потім буквально засипав Соллі сюрпризами, не забуваючи притримати найпікантніше про запас.
Наприкінці третього дня у Соллі на виду був написаний такий смуток, як у трьох тисяч сиріток, разом узятих, коли ті спізнилися на прогулянку на пароплаві, а я щогодини дедалі більше занепадав духом, міркуючи, як мені догодити Соллі й не втратити свою тисячу. На вид Бруклінського мосту його тягло на сон, хмарочоси були чимось понад його розуміння, білетери здатні були розштовхати ковбоя під час перегляду наймоднішого водевілю хіба що втрьох.
Одного разу мені здалося, що потяг зрушив. Того ранку, доки Соллі спав, я приладнав манжети на його рукави, а ввечері витягнув його подивитися на клітку з мавпами, яку виставили в одному з найбільших готелів міста. Тварини весело носилися по клітці, а вишукана публіка годинами за ними спостерігала. Раптом Соллі ні сіло ні впало хрипко засміявся — так наче хтось пересунув похідне ліжко з поламаним коліщатком. Це було вперше за три тижні. У мені зажеврів промінчик надії.
— Ти правий, друже, — кажу я. — Вони такі смішні й хороші, як мальовані!
— Мені байдуже до цих піжонів і дурників, — ріже він мене без ножа. — Я пригадав, як ми з Джорджем накидали у віскі Джонсону Конячій Голові бліх з овець. Як я хочу додому, до Атаскоза-Сіті! — каже він.
Мені мов приску за шкуру насипали. «Потрібне кардинальне рішення», — сказав я собі подумки.
Змусивши Соллі пообіцяти мені нікуди не йти і посидіти в кав'ярні годинку-півтори, я зловив кеб і поїхав на Сорок Третю вулицю до Лолабель Делятур. Лолабель, моя стара знайома, була артисткою кордебалету на Бродвеї.
— Джейн, — мовив я до неї, — у мене є друг із Техасу. Непоганий хлопець, але останнім часом почав хиріти. Я б хотів сьогодні ввечері після шоу його трохи розворушити. Ну, ти знаєш — спілкування з чарівною леді, похід у казино, весела вечеря. Ти як?
— А як у нього із зелененькими? — питає Лолабель.