— Сонечко, ти ж розумієш, що я б ніколи не витягнув із діри хлопця без цента в кишені, — запевняю я. — Грошиків у нього хоч греблю гати, він їх жменями розкидає.
— Приводь його після другого акту, — каже міс Делятур, — побачимо його потенціал, матеріальний і все таке.
О десятій годині вечора ми з Соллі підходимо до гримерки Лолабель, покоївка відчиняє нам двері. За десять хвилин повертається міс Делятур, просто зі сцени, приголомшлива у сценічному костюмі, в якому вона зображає леді-гренадера, вітаючи короля словами: «Ваша величносте, ласкаво просимо на свято весни!» Можете не сумніватися, роль дівчина отримала не за ідеальну декламацію!
Тільки-но Соллі бачить таке спокусливе видовище, він прожогом через сцену вилітає надвір. Я за ним. Лолабель не спромоглася перетворити мою омріяну тисячу в реальну. Маю сумніви, що це взагалі до снаги смертному.
— Люку, — каже Соллі, — трапилася жахлива помилка. Ми залізли у спальню леді. Я джентльмен, і зроблю все можливе і неможливе, аби вона мене вибачила. Як гадаєш, пані нам коли-небудь пробачить?
— Думаю, шанси у тебе є. Певна річ, трапилася прикра помилка. Ходімо пошукаємо чогось пожувати…
Невеселі були мої справи. А ще незабаром я помітив, що Соллі не приходить обідати. Я натиснув на нього. Він зізнався, що натрапив на Третій Авеню на ресторан, де боби готують зовсім як у Техасі. Я змусив Соллі повести мене туди. Тільки-но ми зайшли всередину, як у мене руки опустилися.
За столом уже сиділа молода жінка, Соллі нас познайомив. Ми з ним усілися за стіл і взялися до бобів.
Так, сер, жінка, що сиділа навпроти мене, могла заарканити будь-якого чоловіка так само легко, як випити склянку води. Є один спосіб. І вона його знала. Я бачив, як вона це робить. Не красуня, просто пристойно вдягнена, волосся охайно зачесане назад, жодних кучерів чи грайливих завитків — такий вигляд мала ця жінка. А зараз я скажу вам, чим вона брала чоловіків. Усе просто — коли вона хотіла закохати в себе чоловіка, то робила так, що кожного разу, коли той дивився на неї, виявлялося, що вона не зводить із нього очей. Цього достатньо.
Наступного вечора Соллі мав піти зі мною о сьомій на Коні-Айленд. Коли він не з'явився й о восьмій, я вийшов на вулицю і зловив кеб. Серце підказувало мені, що тут щось не так.
— Їдьмо до ресторану «Добрий старий дім» на Третій Авеню, — звелів я. — Якщо я не знайду там потрібного мені чоловіка, будемо об'їздити крамниці з цього списку, — я вручив візнику перелік лимарів.
— Босе, — відповідає візник, — якось у тому ресторані я з'їв біфштекс. Якщо ви не аж такий голодний, краще одразу їхати по лимарнях.
— Я — слідчий! — кажу я. — Я не їм! Давай хутко!
Коли я зайшов до ресторану, інтуїція підказала, що мені слід стерегтися високого обвітреного придуркуватого чоловіка і що я от-от втрачу чималу суму грошей.
Соллі в ресторані не було. Як і пані з прилизаним волоссям.
Я вирішив почекати. За годину парочка виходить із кеба, тримаючись за руки. Я відізвав Солі на кілька слів. На його обличчі цвіла усмішка, але я не розумів причини.
— Вона — найкраща жінка на світі, — каже Соллі.
— Мої вітання! — відповідаю я. — А тепер, якщо твоя ласка, я хотів би отримати свою тисячу.
— Бачиш, Люку, — мнеться він, — я не можу сказати, що час, проведений під твоєю опікою і наглядом, був аж таким незабутнім. Але я зроблю для тебе все, що можу. Все, що можу, — повторює він. — Ми з міс Скінер годину тому одружилися. Завтра зранку ми їдемо в Техас.
— Чудово! — кажу я. — Можеш начіпляти скільки завгодно бантиків на черевики, але не треба так обв'язувати ними наші ділові стосунки, щоб геть про них забути. Як щодо мого гонорару?
— Місіс Мілз, — зізнається Соллі, — відтепер розпоряджається всіма нашими грошима і цінними паперами, за винятком шести пенсів, що лежать у мене в кишені. Я розповів їй про угоду, а вона назвала її безбожною і незаконною і не дасть тобі ні цента. Але я не дозволю вчинити несправедливо. На ранчо лежать вісімдесят сім сідел, які я придбав під час мандрівки. Коли я приїду додому, відберу шість найкращих і надішлю їх тобі…
— Він так і вчинив? — запитав я, коли Лукулл нарешті замовк.
— Звісно. Це королівські сідла. Ті шестеро сідел коштували йому щонайменше три тисячі доларів. Але кому я можу їх продати? У кого стане грошей придбати бодай одне з цих сідел, як не у азійських раджів і африканських принців? У мене є повний перелік. Я знаю кожного коричневого вельможу королівської крові й копченого принца від острова Мінданао до Каспійського моря.
— Багато вам доведеться помотатися по світу, — кажу я.