За тиждень до зустрічі з МакГваєром Рейдлер випадково набрів у прерії на хворе слабке теля, яке відбилося від череди й безпорадно мукало. Не спішуючись, він підхопив маля і перекинув через сідло, щоб завезти на ранчо та доручити хлопцям виходити бідолаху. МакГваєр не усвідомлював, що Рейдлер не бачить великої відмінності між ним і заблукалим телям. Скотар бачив перед собою хворе і слабке створіння і мав можливість допомогти — й цього було достатньо. Такі у нього були принципи та життєва позиція. До МакГваєра Рейдлер підібрав уже шість бідолах на вулицях Сан-Антоніо — міста, що вабило тисячі хворих на сухоти цілющою силою повітря своїх вузьких вулиць. П'ятеро гостювали на ранчо Соліто, доки не почулися цілком чи достатньо здоровими, щоб повернутися до цивілізації, не забувши зі сльозами на очах подякувати рятівникові. Один потрапив на ранчо запізно, втім, залишив грішний світ у мирі та спокої і знайшов останній притулок під єрусалимським терном у садку.
Тому нікого на ранчо не здивувало, коли, зупинивши тарантас перед будинком, Рейдлер підняв чергового підопічного, як жмуток ганчір'я, і допоміг йому сісти на веранді.
МакГваєр роззирнувся навколо. Його оточували незнайомі предмети. Будинок на Соліто вважався еталоном техаського ранчо. Побудований із привезеної за сотні миль цегли, одноповерховий, він мав чотири кімнати, що виходили на веранду з земляною долівкою. Різнобарвна маса коней, собак, сідел, фургонів, зброї, ковбойських атрибутів відразу впали в око міському жителю і збанкрутілому спортсмену.
— Ось ми і вдома, — підбадьорливо виголосив Рейдлер.
— Ну і місцина! — не забарився з відповіддю МакГваєр, осідаючи на долівку веранди у несподіваному нападі кашлю.
— Ми зробимо все, щоб ти почувався тут як удома, хлопчику, — лагідно сказав Рейдлер. — Всередині, певна річ, не хороми, але здоров'я поправляється надворі. Оце буде твоя кімната. Коли щось потрібно — тільки скажи, все зробимо.
Рейдлер провів МакГваєра у східну кімнату. Підлога була гола і чиста. Білі фіранки колихалися од вітру, що залітав до кімнати через відчинені вікна. Велике вербове крісло-гойдалка, два прості стільці, довгий стіл, застелений газетами; люльки, тютюн, остроги, патрони на столі. На стінах красувалися кілька до ладу прилаштованих оленячих голів і ще одна голова, яка належала величезному чорному пекарі — дикому пустельному кабану. В кутку — гарне широке ліжко. Жителям округу Нуесес ця кімната, де зазвичай зупинялися гості, здавалася просто королівською. МакГваєр глузливо посміхнувся, оглядаючи опочивальню, вийняв п'ятицентову монету і пожбурив її в стелю.
— Досі думаєш, що у мене повно грошей, так? Можеш обшукати мене, якщо хочеш. Більше немає. І що далі?
Сірі очі скотаря з-під кошлатих сивих брів спокійно поглянули прямісінько у маленькі чорні очиці співрозмовника. За хвилину Рейдлер сказав просто і привітливо:
— Зроби ласку, синку, не згадуй більше про гроші. Ти вже достатньо наговорив про них. Люди, які приїздять до мене на ранчо, не платять ні копійки, і майже ніколи не пропонують заплатити. Вечеря буде готова за півгодини. Вода стоїть у жбані, а якщо захочеш випити прохолодної, візьмеш у червоному глечику[31], що висить на веранді.
— А де дзвіночок? — каже містер МакГваєр, роззираючись навколо.
— Який дзвіночок?
— Щоб викликати прислугу. Я не… Послухай сюди, — незважаючи на хворобу, раптовий напад люті додав МакГваєру сил, — тебе ніхто не просив тягнути мене сюди. Я тобі й цента не обіцяв і не плакався у тебе на плечі. Я за п'ятдесят миль від коридорного і коктейлів. Я хворий. Мені важко навіть пальцем поворухнути. Чорт! Я влип! — МакГваєр упав на ліжко і забився у конвульсіях.
Рейдлер підійшов до дверей і когось покликав. До кімнати швидко зайшов стрункий двадцятирічний мексиканець з живим виразом обличчя. Рейдлер заговорив до нього іспанською.
— Я пам'ятаю, Іларіо, як на пасовищі Сан-Карлос на осінньому родео пообіцяв зробити тебе вакеро.
— Так, сеньйоре, ви дуже добрі до мене.
— Іларіо, цей молодик — мій друг. Він дуже хворий. Потурбуйся про нього. Виконуй усі його побажання. Будь терплячим і уважним. А коли він одужає або… ні, коли він одужає, ти будеш не вакеро, а мажордомо[32] ранчо Де-Лас-П'єдрас. Ти згоден?
— Так, так, дякую вам, сеньйоре.
31
Питну воду зберігали в затінку в глиняних ємностях. Вода просочувалася крізь глину і випаровувалася, охолоджуючи глечик і його вміст.