— Недобре, коли немолодий чоловік любить мучачу[73], — відповіла Тоня розважливо.
— Що правда, то правда, — похмуро погодився Сухий Струмок. — Ця клята дурість до біса болюча.
Він зібрав у оберемок розкішні регалії недавнього безумства — синій костюм, черевики, капелюх, рукавички — і вивернув усю купу під ноги Антони.
— Віддай цей мотлох своєму старому, — сказав він, — нехай полює у ньому на антилоп.
Тільки-но у сутінках на небі несміливо засяяла перша зірочка, Сухий Струмок витягнув на світ Божий найтовщу книжку про полуницю і вмостився на східцях біля чорного ходу, поки ще не зовсім стемніло. Враз йому здалося, що хтось стовбичить на полуничних грядках. Сухий Струмок кинув книжку, схопив батіг і помчав на розвідку.
Нечітка постать виявилася Панчитою. Дівчина прослизнула крізь дірку в паркані й дійшла до середини городу. Побачивши Сухого Струмка, Панчита зупинилась і спокійно подивилася на нього.
Сухого Струмка охопив раптовий напад люті — нікчемний спалах безпідставної злості. Заради цієї шмаркачки він перетворив себе на різнобарвне посміховисько! Він намагався підкупити невблаганний Час, щоб отримати другий шанс, він познущався з себе. Нарешті Джонсон чітко усвідомив глибину свого падіння. Його і це дівчисько розділяла занадто велика прірва, щоб через неї можна було перекинути місток із жовтих рукавичок, які здатні захистити руки хіба від сонця. Вигляд мучительки, що з'явилася знущатися, дратувати новими диявольськими витівками, мучительки, що топчеться по полуничних грядках, наче шкодлива школярка, розлютив Джонсона.
— Я казав тобі не підходити до мене, — заволав Сухий Струмок. — Іди додому!
Панчита мовчки повільно наближалася до нього. Сухий Струмок ляснув батогом.
— Повертайся додому, — повторив він; йому уривався терпець, — і грай комедію з кимось іншим. Ти, я бачу, знаєшся на чоловіках. Принаймні з мене ти поглузувала чудово.
Панчита зробила ще один крок. Цей дивний непокірний погляд просто в душу завжди зводив Джонсона з глузду. Та тепер цей погляд тільки підкинув дров у вогонь його люті.
У повітрі засвистів батіг. Сухий Струмок побачив червону смугу, що проступила на білій сукні нижче коліна Панчити — там, де батіг оповив ногу.
Навіть не зойкнувши, з тим самим загадковим блиском у чорних очах, Панчита йшла до Сухого Струмка просто по полуничних грядках. Рука чоловіка затремтіла, батіг випав на землю. Коли між ними залишився не більш як крок, дівчина простягнула до Джонсона руки.
— Маленька моя! — промимрив Сухий Струмок. — Невже ти…
Інколи пори року зсуваються; зрештою, цілком можливо, що до Джонсона Сухого Струмка прийшло не бабине літо, а найсправжнісінька весна.
Різдвяний подарунок
Черокі вважався названим батьком невеликого шахтарського містечка Єллоугаммер, нещодавно побудованого головним чином із брезенту і нефарбованих соснових дощок. Черокі був золотошукачем. Якось, коли його віслючок копирсався у кварці й сосновому корінні, кайло чоловіка наштовхнулося на самородок вагою вісімсот п'ятдесят грамів. Застовпивши ділянку, Черокі, нежадібна людина з широкою душею, послав звісточку друзям у три штати, щоб вони заскочили на хвильку розділити його успіх.
Жоден не захотів вдаватися до відмовок. Примчали як миленькі з округу Джила, із Солт-Рівер, із Пекоса, з Альбукерке, з Фенікса, з Санта-Фе та з кочівних ковбойських таборів.
Коли кількість прибульців наблизилася до сотні й кожен застовпив ділянку, новоутворене місто назвали Єллоугаммер, створили комітет зі збереження громадського спокою і вручили Черокі годинниковий ланцюжок із маленьких самородків.
Рівно за три години після офіційної церемонії ділянка самого Черокі перестала давати приплід. Жила виявилася вкрапленням золотої руди. Черокі покинув ділянку і почав стовпити інші, одну по одній. Але примхлива пані Фортуна відвернулася від нього. Навіть сплатити рахунок у барі стало для Черокі завеликою розкішшю. А от тисячі інших мешканців Єллоугаммера, яких він, власне, запросив сюди, процвітали. Черокі залишалося хіба всміхатися і радіти за них.
Єллоугаммер населяли чоловіки, котрі перед усміхненим невдахою знімали капелюхи. Коли Черокі запитали, чого йому бракує для повного щастя, він відповів:
— Що я хочу? Трохи грошей, харчу і спорядження в рахунок майбутніх знахідок. Я планую розвідати місцевість побіля Марипози. Якщо мені всміхнеться удача, будьте певні, я відразу дам вам знати. Хіба в чесній грі з друзями я колись ховав карти у рукаві?