В селі було багато дітей. Спочатку вони не приймали Адама до гурту. Коли він ішов вулицею, кричали навздогін: «Дармоїд! Варшавський старець!» Згодом шукали з ним дружби, звали гратися. Адам затявся й вирішив не пробачати їм тих прізвиськ. Отож і жив зовсім самотньо. Ця самотність анітрохи не була схожа на ту, яку він відчував на безлюдному острові, тобто в колишньому своєму садку. З тієї самотності можна було коли заманеться повернутись додому, до батька, до матері, до друзів. Од того світу відділяло його лише кілька місяців, а йому здавалося, що минуло кілька років. Не було вже саду, не було диких, непрохідних хащів, не було сіуксів, не було Робінзона Крузо. Були чуже село, тяжка робота й неспокійні думки: чи доведеться коли-небудь повернутись до Варшави, зустрітися з батьком, ходити до школи?..
Іноді Адам сідав у кутку стодоли і мріяв про власну кімнату. Там буде ліжко й тепла перина, буде стіл і повна тарілка картоплі з солониною, і полиця з книжками, і шафа.
Якоїсь зимової ночі небо засвітилось від далеких зірниць. Пролунав віддалений гуркіт, ніби на село насувалася гроза? Гроза взимку? А що як не гроза?! Гриміло невпинно три дні. Ночами весь обрій палахкотів загравами. На четвертий день удосвіта в село прийшли солдати з червоними зірочками на шапках-вушанках. Кількома годинами пізніше між сільськими хатами почали проповзати величезні танки. До Хжановіц прийшла свобода, але радість Адамова була неповна. Він знав, що невдовзі покине село і вернеться до Варшави. Тільки до чого там і до кого вертатись? Лише тоді, коли, діставшися якимсь військовим ешелоном до рідного міста, він брів через завали зруйнованих будинків, не впізнаючи ні вулиці, де жив, ні саду, ні місця, де раніше стояв їхній будинок, згадав, на щастя, що в місті, яке називається Красностав, живе його тітка Пауліна. Він почав розпитувати людей, де цей Красностав і як до нього дістатися. Розпитував довго, аж поки нарешті зустрів жінку, яка сказала йому: це десь на Люблінщині. Треба їхати на Східний вокзал… можливо, вже ходять туди якісь поїзди.
— Ти не радий, що в нас буде шафа? — знов озивається Гаевський-старший. — Ми вже маємо стіл, два стільці, ліжко, буфет, а тепер буде ще й шафа. Не вішатимем піджаки на гвіздочку.
— Тату, мені треба вийти на хвилинку з дому…
— В таку пору?
— Ще не пізно. В мене важлива справа до Ягелла.
— Дуже важлива? — усміхається батько, вже розуміючи, що невдало обрав час для розмови про шафу.
— Дуже важлива, — відказує Адам і благально дивиться батькові в очі, боячись почути запитання, що ж то за справа.
Погляд витлумачено правильно, батько ні про що не питає, нагадує тільки, щоб не барився.
Вийшовши з дому, Адам прямує не до Ягелла, а на горище. Та це, власне, те ж саме. Він бачив сьогодні Ягелла, коли той крутився біля будинку й заглядав у коридор. Мабуть, сидить зараз на горищі й чекає. На що, власне, чекає? Адам не дуже добре уявляє собі, чого там можна діждатись. Може, таємничий незнайомець з’явиться ще раз, аби прочитати свої молитви, а може, то й справді сторож Теофіль, що шукав тоді загубленого гудзика, ключа чи ще якусь дрібничку? Проте найімовірніше — ніхто вже більше там не з’явиться, отже чекати чогось — тільки час марнувати…
Якщо ж усе-таки він зустріне Ягелла на горищі, то влаштує йому таке, аж чортам у пеклі гикнеться. Треба так провчити «письменника», щоб йому більше не кортіло вдаватись до самовільних розслідувань. Адже ні для кого не таємниця, що в Ягелла слабенькі нерви. Він уміє гарно говорити, розпускати пір’я, та досить трохи дужче дмухнути на те пір’я — і вже показується бліде від страху обличчя. Взяти хоч би ту історію з запеклими бандитами Лисим і Ванею, схопленими міліцією в старих підвалах. Коли Спілка Справедливих випадково натрапила на слід цих злочинців і вплуталася в небезпечну авантюру, яка скінчилася щасливо тільки завдяки вчасній появі міліції, Ягелло був серед тих, хто перший накивав п’ятами. Він утік з підвалу, почекав, поки злочинців заарештують; проте вже на другий день усі в школі знали, що… в сутичці з бандитами Ягелло проявив чудеса хоробрості.
«З нього таки може вийти справжній письменник, — з досадою думає Адам. — Бреше, мов по нотах, вигадує такі історії, які навіть Сенкевичу[2] не снилися. Сам нічого не годен учинити, але як почне розповідати, то здається, що він півсвіту об’їздив і з усіх халеп виходив переможцем».
2