Раптом зарипіли двері, і, перш ніж Адам устиг сховатися за комод, почувся писклявий Казиків голос:
— Чи є тут хтось?
— Є, є. Залазь і не кричи так голосно, бо зараз увесь дім збіжиться сюди.
— Це ти, Адаме?
— Та вже ж не дух святий. Оглух ти, чи що?
— Може, й оглух. У вухах повно води, і взагалі, наче на дні річки побував. Просто потоп якийсь.
Казик гучно чхнув, ніби на підтвердження того, що ця прогулянка в дощ таки забрала в нього чимало здоров’я.
— Тихіше чхати не можеш?
— Який мудрий! Сидиш у сухому місці та ще й дорікаєш. А я можу захворіти на запалення легенів. Знаєш, чим кінчається така хвороба? Кладовищем! І моя смерть буде на твоїй совісті.
Казик уже не міг зупинитися. Він збуджено говорив, що тільки божевільні виходять у такий дощ з дому, а звідси висновок: він, Казик Врубель, найбільший безумець у світі. Торочив про якісь уколи, про аспірин і банки — бабуся завжди ставить йому банки. Вона не бачить далі кінчика свого носа, все робить майже навпомацки; якось замість Казикової спини поставила банку на руку матері, що тримала вогонь.
— Як помреш, — захихотів Адам, — Спілка Справедливих збере гроші й купить тобі банку із щирого золота. А я власноруч прилаштую її до твого пам’ятника.
— Вдавися тими золотими банками! — обурено вигукнув Казик і чхнув удруге, мабуть, на знак протесту.
Вони посідали на товстій балці, притулившись спинами до комода.
Похмуре горище раптом здалося Адамові дуже затишним А ще ж хвилину тому він хотів був утекти звідси. Його ліве плече торкалося мокрої Казикової сорочки, він чув швидке, стомлене дихання товариша. Знову почали зринати в пам’яті спогади:
— Пригадуєш, Казику? Ми сиділи на цій самій балці. Ти тримав зошит і олівець, а я диктував тобі Статут Спілки.
— Ні, — заперечив Казик, — ти щось наплутав. Статут ми складали разом. Я чудово пам’ятаю, що кілька цікавих пунктів придумав саме я. Май совість, не спотворюй історії.
Хтось шарпнув двері. Хлопці принишкли. Зачекають кілька хвилин, а потім схопляться й вискочать з-за комода, мов злі духи. Від такої несподіванки навіть у сміливця Богдана мороз сипоне поза шкірою.
На горищі було темно. Дощ уже майже вщух, але небо ще закривали темні хмари.
— Хто це? — шепнув Казик, смикнувши Адама за рукав.
Адам обережно висунувся зі схованки, з чимраз більшим нетерпінням придивляючись до прибульця, що нерухомо стояв біля дверей. Від хлопців його відділяло метрів хіба з десять, але і з цієї відстані було видно тільки невиразний силует, схожий на стовп.
— Ну і що? — нагадав про себе Казик. — Хто це? Болек? Чи Качур?
Не дочекавшись відповіді, Врубель і собі вирішив пограти в спостерігача.
Віп став біля Адама, витяг тонку довгу шию, і раптом… прибулець шморгнув носом, закашлявся, тихенько вилаявся і. важко ступаючи, почвалав у куток горища.
Стало ясно: це не Богдан і не Качур. Хтось чужий. Зрештою, боятися їм нема чого: адже перебування на горищі — не злочин. Проте почували вони себе так, ніби хтось спіймав їх на недозволеному вчинку, зненацька розкривши їхню велику таємницю. І тільки за хвилину, мов грім серед ясного неба, сяйнула думка — адже вони без дозволу втручаються в чиїсь справи!..
Незнайомець, сопучи, паче зморений ведмідь, став навколішки й заходився мацати руками по підлозі. Він тернув сірника, але в короткому спалаху слабенького світла хлопці побачили небагато. Зігнута спина, сірий піджак — оце й усе. Секунда — і на горищі знову темно. Якісь дивні речі діялись тепер у цій темряві. Чоловік і далі стояв навколішках, мацаючи руками по підлозі. Час від часу нахилявся дуже низько, наче бедуїн, що молиться в пустелі. Нарешті підвівся; чути було, як він обтрушує штани, надсадно кашляє. До дверей він ішов швидко і впевнено, мабуть, його очі вже призвичаїлись до темряви. Хряпнули двері, і хлопці лишилися на горищі самі. Якусь хвилину мовчали. Надто несподіваними були ці відвідини…
Першим озвався Казик. Він присунувся до Адама й шепнув йому в самісіньке вухо, ніби побоюючись, що хтось почує:
— Що це було?
— Ти б спитав: хто то був.
— Якийсь божевільний, чи що…— пошепки розмірковував Казик. — Стоїть навколішках, сопе, кашляє… Якби це було вночі, я б сказав, що бачив сновиду.
— Щось тут шукав… Ти помітив, як він мацав по підлозі?
— Що тут можна шукати? Божевільний — та й годі. Мені батько розповідав колись про одного такого благуватого: він ходив по дворах, збирав камінці і казав, що то бурштини. Може, і цей шукав тут бурштинів?..