«Он воно що! — подумав Богдан сердито, проте і з зловтіхою. — Виходить, Спілка Справедливих влаштувала облаву. Голову даю на відруб, що йдеться про мою скромну особу. Очевидно, командир Гаєвський розбовкав усе, як дівчисько. Чи шановні товариші вже встигли оцінити геройський вчинок у неповторному виконанні добродія Богдана Ліпки? Чи повірили, що немає для нього ніяких перешкод і ніяких поганих шляхів? Якщо повірили — мають рацію… Я не розчарую товаришів».
Після першого спалаху ентузіазму народились і роздуми: «Якщо мене тут спіймають, а з усього видно — вони саме цього й прагнуть, — на мене впаде жахлива підозра».
Манівцями Богдан гайнув на перон, гадаючи, що тут зможе спокійно дочекатися поїзда на Щецін. Та раптом з жахом побачив вчителя Микулу й Адама.
Адам ішов якраз у той бік, де коло дошки з розкладом руху стояв Ліпка.
«Мабуть, помітив мене… знову його буде зверху, — вже не на жарт розізлився Богдан. — Спочатку виказав таємницю, а тепер хвалитиметься, як спритно спіймав утікача».
Біля перону стояв готовий до відходу поїзд. Ліпка побачив білу табличку на одному з вагонів: «Варшава-Центральна—Кутно—Конін—Познань». Він ускочив до поїзда, що вже рушав, і крикнув:
— Спіймали облизня, розтелепи? Шукайте вітра в полі!
У втечах від кондукторів він мав уже чималий досвід, тож доїхати до Познані вдалося без особливих перешкод. Доїхавши до вокзалу, Богдан усміхнувся, наче став олімпійським чемпіоном з бігу, що не може навтішатися своєю перемогою. «Нарешті я від них відірвався. Нарешті перестануть мене переслідувати!» Але усміх дуже швидко зник у нього з обличчя. Бо не було вже тепер вороття. Надто далеко він заїхав, щоб відступати. Кілька днів тому відвідав товариша, який так цікаво розповідав про деякі порти, про острови й моря, про дивовижне життя, яке чекає всіх, хто відважиться вирватись із сірого красноставського світу. Особливо багато уваги присвятив цей хлопець описові чудових злетів у кар’єрі численних чистильників взуття, що живуть у Нью-Йорку, Чікаго, Бостоні… То були прекрасні оповіді, особливо тоді, коли Богдан слухав їх, зручно вмостившись у мальовничій альтанці, з якої було видно вікна рідної домівки. З вікон долинав апетитний запах смаженого м’яса… За кілька хвилин пролунає материн голос: «Богдане, обідати!»
Там, у Красноставі, кожна справа, пов’язана з мандрівкою, здавалася дрібницею.
— Світ належить відважним! — вигукував товариш і тут-таки стримано пояснював, що сам він, на жаль, відвагою не грішить, тож про клімат Канади, про корисні копалини Мексіки, про індіанські резервації у Сполучених Штатах мусить довідуватись з книжок, замість того, щоб спізнати все це особисто.
Богдан вірив у свою відвагу, але не тільки вона відігравала основну роль у тому геройському рішенні, що його він прийняв. Був іще клопіт у школі й перспектива залишитись на другий рік. Була напружена атмосфера вдома… Останнім часом Богданів батько дійшов дуже небезпечного висновку, що школа — найважливіша річ у житті. Сам він не скінчив навіть семи класів, тож і постановив, що Ліпка-молодший має ліквідувати заборгованість в освіті своєї родини. Ідея була, звичайно, дуже благородна, проте Богдан поставився до неї скептично. Тим цікавішими й привабливішими здавалися йому слова товариша щодо подорожі в далекий і багатий світ.
Однак тепер, на познанському вокзалі, світ цей помалу, але послідовно почав втрачати свої чарівні барви. За кілька годин доведеться приймати найважливіше рішення в житті. Легко сказати: в порту стоять кораблі. Якщо його спіймають, якщо в останню хвилину щастя відвернеться, на нього чекатиме жаліслива доля втікача. А якщо все складеться щасливо? Якщо вдасться йому випливти в море? Перед такою можливістю Богдан теж мав побоювання. Стало йому раптом жаль матері, яка ні про що ще не знає, та вже, певно, плаче в тривозі, бо син не вернувся на ніч додому й півдня не дає про себе знати. Тільки одну ніч і півдня. А скільки таких днів і ночей спливе, поки Богдан повернеться на батьківщину? Стало йому жаль батька, який з горя хильнув, мабуть, склянку вина і втішає матір: не журися, Богдан розумний хлопець, не пропаде… йому ж уже п’ятнадцять років. Він раптом відчув симпатію і до вчительки Бродзіцької, бо, зрештою, ніякого свинства щодо нього вона не вчинила. Поставила йому таку оцінку, на яку він заслужив. Розчулився Богдан і від думки про те, що Справедливі напевне сидять у Варшаві й тривожаться за долю мандрівця. Мабуть, і вчитель непокоїться разом з ними.