— Не знаю я твого дядька. Годі дурника клеїти!
— Та я серйозно. Дядько на залізниці працює, в Познані, невже ви його таки не знаєте?
Кондуктор раптом починає дуже пильно приглядатися до Богдана. Триває це надто довго. Ніякі людські нерви не витримають такого довгого й тяжкого випробування.
— Міхал Ліпка?
— Авжеж, Міхал, — мерщій притакує пасажир.
— Отже, черговий по станції Міхал…
— Мабуть, черговий, я в цьому не розбираюсь. Він з червоним прапорцем ходить.
— І це — твій дядько?
— Я приїздив до нього на кілька днів, а тепер їду в Щецін, до дідуся.
На обличчі кондуктора знову з’являється приязна усмішка. Він віддає посвідчення Богданові. По-дружньому плескає його по плечу.
— Твоє щастя, що Міхал — мій товариш. Чоловік він — те, що треба…
— Мій тато дуже його любить. А як надходять якісь свята, то за столом тільки й розмов, що про дядька Міхала.
— Може, хочеш перейти у вагон другого класу?
— Ні, я більше люблю їздити в третьому класі. Та й вільніше тут.
— Ти мені подобаєшся… І знаєш, ти дуже схожий на Міхала. Очі, ніс… Ти в Щеціні бував коли-небудь?
— Ніколи…
— Гарне місто, тільки дуже зруйноване. Ну, то до побачення…
Кондуктор вийшов, а Богдан сказав раптом так голосно, що пасажири в купе здивовано глянули на нього:
— Любий кондукторе! Мій дядечко Міхал — золотий чоловік!
Якийсь час Богданові здавалося, що інцидент з кондуктором уже остаточно залагоджено. Він навіть був трохи розчарований, оскільки не любив надто легких перемог. І, може, саме тому повторна поява кондуктора була сприйнята Богданом з істинно джентльменською усмішкою. Але цього разу кондуктор був так глибоко зосереджений, наче розв’язував складну математичну задачу, в якій треба було перемножити кількість пасажирів на кількість гвинтиків у паровозі. Тому усмішку Ліпки він зустрів з цілковитою байдужістю. Зрештою, засмучуватись через це ще не було причин. Виявилось, на жаль, що справа багато серйозніша. Може, не настільки серйозна, як результат множення пасажирів на гвинтики, однак контролерові, а потім і Богдану довелося над нею неабияк задуматись.
Кондуктор сів навпроти хлопця, який мав честь бути родичем чудової людини, сердечного приятеля, Міхала. Щось тут не в’яжеться, здається кондукторові. Обличчя в нього таке, наче він виявив помилку в уже надрукованому розкладі руху.
— Ти казав, що твій тато дуже любить дядька Міхала…
— Тато… тато просто обожнює його!
— А я оце пригадав, що Міхал Ліпка взагалі не мас брата.
Кондуктор повідомляє це з такою втіхою, ніби цілком самостійно натрапив на слід винуватців жахливого злочииу.
— Не має брата? — дивується літній сивий пасажир, що досі сидів мовчки. Він з неприхованою цікавістю прислухався до мальовничої розповіді, в основі якої лежала біографія дядька Міхала. Він, мабуть, уже навіть встиг полюбити цього таємничого дядечка, бо зараз дуже співчутливо звертається до кондуктора: — Не має брата? Ви певні? Ой, як прикро без брата, без родичів, що то за життя!
— Вас це не стосується, — несподівано перебиває його кондуктор.
— Авжеж, — вторує кондукторові Богдан, — вас це не стосується. Дядько Міхал і без брата чудово себе почуває.
— А ти ж сам казав…— кондуктор підозріливо дивиться і на Богдана, і на сивого пасажира, який без достатніх на те причин втручається в дуже серйозні, майже службові розмови. — Ти ж казав, що твій батько… Ну, тепер не відмовляйся.
— Від кого мені відмовлятись? Від батька чи від дядька Міхала?
— Я тобі ясно кажу: в Міхала Ліпки немає брата, тож дядьком твоїм він не може бути.
— А я говорив, що в дядька є брат?
— Говорив.
— Ви, певне, щось переплутали. Я тільки казав, що мій батько дуже любить дядька Міхала.
— Ну от бачиш.
— А дядько Міхал — брат моєї матері. Це ж зовсім просто.
На мить очі в кондуктора лагіднішають. Справді, про Міхалову сестру він кілька разів чув. Як він зразу до цього не додумався? Замучив хлопця підозрами, замість почастувати його бутербродом із сиром.
— Тоді все правильно, — з полегкістю зітхає залізничник. — А сюди я вернувся, бо в мене всі кінці з кінцями мають сходитись. Така вже професійна звичка. Точність у всьому… Тільки-но яка-небудь дрібничка не грає, в мене зразу голова пухне від сумнівів. Розумієш?
— Розумію…— Богдан раптом починає любити не лише дядька Міхала, а й цього симпатичного кондуктора, який виявився справжнім спецом логічного мислення.
— Ти не голодний? — Запитання, як, зрештою, й передбачалося, дуже доречне. Ліпку розпирала гордість від того, що йому довелося схрестити зброю з таким мудрим, а отже й небезпечним противником.