А може, щось таки він почув, бо зачинив двері й помалу, обережно рушив до повітки. В один із моментів він опинився так близько від Ягелла, що якби той витяг перед собою руку, то міг би, мабуть, доторкнутися до чужих черевиків. Але ніч була темна, і батько капітана Антося не помітив постатей, що припали до землі. Він зупинився біля дверей повітки. Заскреготів ключ У замку.
Ягелло підповз до Адама.
— Тікаймо… пахне смаленим…
Крізь щілини в дошках просочилося бліде світло. Чоловік уже був у повітці. Він засвітив свічку і, певно, щось шукав, бо почулося рипіння, шум, стукіт… трохи згодом на підлогу впала якась бляшанка, і нарешті в повітці стало так тихо, ніби в ній нікого не було.
— Ти уявляєш, — жахнувся Ягелло, — що було б, якби ми прийшли на півгодини раніше? Накрили б нас на гарячому…
— Тихо, вертається! — шепнув Адам.
Світло в повітці погасло, впала порожня пляшка. Чоловік вийшов з дверей, несучи під пахвою якийсь ящик. Він поставив його на землю, запалив цигарку. Сірник, кинутий на землю, довго не згасав, і він старанно притоптував його ногою.
Хлопцям здавалося, що все це діється в якомусь навдивовижу сповільненому темпі. Чоловік був наче манекен, який ледве пересуває ноги, і навіть сірника він притоптував, мабуть, не менше п’яти хвилин.
— Чого він так марудиться? — пробурмотів Адам, витираючи лоб, укритий холодним потом. — Півночі вбив, щоб винести з повітки якийсь ящик.
А коли нарешті батько капітана Антося зайшов у дім, коли п’ятірка конспіраторів присіла під кущем агрусу, який досі служив чудовою схованкою для Качура й Чорного, виявилося: від їхнього ентузіазму й сліду не залишилось… Перший сказав про це Ластатий.
— Хай йому грець… не хочу ризикувати. Дурне все це. Краще спати у власному ліжку, ніж на твердих нарах у відділенні міліції.
— Атож. Нам дуже пощастило, що Антосів батько нас не викрив. Не треба гратися з вогнем, — підтримав Ластатого Чорний. — Хай собі капітан Антось лізе в ті підвали, нехай йому біс…
Ягелло був, власне, тієї ж думки, але про всяк випадок, не дуже, правда, вірячи, що хтось його підтримає, мовив тихеньким голосом:
— А може, все-таки спробуємо? Дійшли аж сюди, і тепер вертатись?
Щастя в Ягелла було як трясця, бо Адам саме дійшов висновку: всі чекають на його рішення. Бо ж хіба можна допустити, щоб Ягелло виявився єдиним сміливцем серед них? Єдиним, кого не паралізував страх?
— Ягелло має рацію! — вигукнув Адам. — Нам пощастило. Антосів батько був у повітці, отже, невдовзі з’явиться там іще раз. Треба використати момент. Оголошую готовність номер один. Уперед!
Але ніхто не рушив з місця. Качур досадливо хитнув головою і нахилився, вдаючи, що зав’язує шнурок на лівому черевику. Ластатий ударився в астрономію. Задер голову й вишукує зорі в захмареному небі.
— Дай мені ключ, — мовив Адам до Ягелла, — я сам спробую відімкнути.
Ягелло знизав плечима.
— Чому ти? Адже ти доручив це мені. Думаєш, я боюся? І не такі речі доводилось робити.
Вони йдуть удвох. П’ять, десять, п’ятнадцять кроків. Зупинилися біля повітки. Адам вийняв з кишені ліхтарик, але Ягелло нетерпляче змахнув рукою.
— Погаси світло! Я й без ліхтарика впораюсь…
Проте ключ не слухається. Замок раптом починає поводитись, як живе створіння. Викручується на всі боки, пручається, бореться за свою незалежність.
— Мабуть, не підходить, — прошепотів Ягелло. — А я був певен, що відімкну цим ключем.
— Спробуй ще раз, — квапить Адам, раз у раз озираючись на будинок капітана Антося. — Помаленьку, я пильную… Коли що, дам знати.
В сусідньому дворі загавкав собака. Дурний собацюра! Що він може знати про справи, які діються біля цієї повітки? Гавкати — не штука, але ж відомо: не гавкання, а мовчання — золото.
— Він, певне, прив’язаний, — намагається заспокоїти товариша Адам. — Швидше, Ягелле, не думай ти про цього пса, думай про замок.
— Мабуть, прив’язаний… Якби в мене був собака, я б ніколи не тримав його на прив’язі. Адже це негуманно…
— Не будь таким гуманним, — сичить Адам і, щоб припинити зайві балачки, штовхає його ліктем у бік. — Тебе ніколи дворняга за литку не хапав?