Тепер вони були майже над самою землею. Дерева, річки, величезні болота. І на цих болотах Казик помітив Адама, Ягелла, Качура і кількох інших хлопців. Адам повільно тонув у твані. Побачивши страховисько, благально закричав:
— Змилуйся! Присягаюсь — я буду слухатись тебе! Тільки витягни мене звідси!
— Я вам товариша приніс! Вашого Казика! — заверещало страховисько. — Розважайтеся разом. Хлюпайтесь, любі, в цьому болоті…
І Казик упав на середину болота. Зненацька його огорнула густа чорна ніч. Він став задихатись…
Прокинувся Казик долі, біля ліжка. Ковдра так щільно обкрутилась навколо нього, що, вивільнившись з неї, він довго й жадібно ковтав повітря, наче витягнена з води риба.
Після цього страхіття минуло вже кілька годин. Але Казик і досі не оговтався. Обережно ступав по підлозі, ніби боявся, що вона раптом розверзнеться і під нею буде багниста безодня, нервово розглядався на всі боки. Казикове обличчя було таке мученицьке та стурбоване, що мати запропонувала йому негайно лягти в ліжко й поспати.
Спати? В ліжку? Досить було тільки на мить подумати про сон, як на порозі з’являвся капітан Антось, махаючи крильми й прикладаючи потворні пазурі до кашкета…
Тікати звідси! Тікати якнайшвидше! Досі Казик завжди кепкував із себе, коли бачив страшні сни, але сьогоднішній здався йому підозрілим. Треба перевірити, чи капітан Антось на чолі своєї зграї троглодитів не приготував часом якоїсь несподіванки…
«Всі ми тонули в болоті, — думав Казик, хутко йдучи через зарослий бур’янами, занедбаний садок, названий «Мавпячим гаєм», — щось у цьому має бути. Може, Адамів похід закінчився невдало? А може, міліція вже шукає винуватців крадіжки? Як же низько впали Справедливі… адже був такий час, коли ми хором повторювали четвертий пункт свого великого Статуту: «Хто краде, той буде прилюдно затаврований!»
Казик набрав повні груди повітря й гукнув:
— Хто краде, той буде прилюдно затаврований!
І став як укопаний. На вузенькій, зарослій кропивою стежці вишикувалась зграя капітана Антося на чолі з ним самим. Хвилину, яка видалась Казикові вічністю, стояла тиша. Капітан Антось пригладжував свою руду чуприну й дивився на Врубеля, мов на ягнятко, жити якому лишалося лічені секунди.
— Стули дзьобик, горобчику! — з лиховісною лагідністю промовив він до Казика.
Поки до нашого героя з запізненням дійшла думка про втечу, зграя почала діяти. Все було розраховано до дрібниць. Троглодити підхопили отетерілого Казика під руки й привели під дику грушу. Він навіть не намагався пручатись. Капітан Антось запитав:
— Скільки важить цей Врубель[6]?
— П’ять, щонайбільше шість кілограмів, — відповів троглодит, прозваний Піжоном.
Через півхвилини Казика міцно прив’язали до груші. І аж тепер, змушений стояти по стойці струнко, торкаючись головою, спиною і п’ятами шерехатої кори, Казик здобувся на зухвале запитання:
— Чого ви від мене хочете, харцизяки? Вирішили показати мені ваші троглодитські методи? Чим хизуєтесь? Шестеро на одного?
Капітан Антось спокійно вислухав ці провокаційні вигуки і замість відповіді підніс руку, даючи знак, що Піжон може діяти. Піжон вийняв носовичок і, обгорнувши ним руку, почав рвати кропиву. Нарвавши величенький жмуток, він повільно, величною ходою наблизився до Казика.
— Стривай, — зупинив його капітан, — може, обійдемось без екзекуції. Може, наш любий друг уже зрозумів, що будь-який опір для нього — безглуздя. Бо кожна собака в місті гавкає, що великий Горобець із племені Справедливих не позбавлений кебети в голові.
— Розв’яжіть мене! — крикнув Врубель. — Я не маю часу на ваші дурні забавки. Здоровим бельбасам закортіло погратися в індіанців?
— Ну звичайно, — усміхнувся капітан, — ми розв’яжемо тебе. Але спершу ти повинен розказати про одну дрібничку. А коли вже ти завів мову про індіанців, то дозволю тобі зауважити, що це якраз шмаркачі із Спілки Справедливих полюбляють індіанські пригоди. Сьогодні вночі любі малята з першого «А» вдерлися до табору ворожого племені і вкрали багато цінних речей. І тепер, мій любий Врубелю, гордосте шанованого міста, що стоїть над Вєпжем, грозо блідолицих… дурна мавпо з ослячими вухами, боягузе, яких світ не бачив, нещасний мамин мазунчику, паскудний злодюго, — кажи, де ви заховали наше спорядження?
— Яке спорядження? — спитав Казик, не зводячи очей зі жмутку кропиви, яким розмахував Піжон.
— Наше… наше, любий Врубелю… — сказав капітан Антось з такою грізною міною, ніби оголошував Казикові вирок про довічну каторгу. — Ми знаємо, чиїх рук це діло. Кажи, заяча душе, кажи, осляче поріддя… де наше спорядження? Де наші рюкзаки — воно лежало в них?