— Хто це тебе припнув, безбожнику?
— Сам прив’язався до груші! — сердито вигукнув Казик.
Сторож проводить рукою по Казиковому обличчю, пожаленому кропивою, і в цю мить йому в око впадає купа сухого гілляччя, яку не встигли підпалити. Він нахилився, підняв галузку, якийсь час дивився на неї — і раптом забігав навколо груші, репетуючи так, наче зараз мав настати кінець світу.
— Нечестивці!.. Вже на вогнищі палять!.. Шкода, що пан міністр і педагогічна рада не можуть цього побачити. Люди добрі, ви подивіться, що тут діється! Пане міністр! Хаммурапі нам потрібен!..
Він разів десять оббіг грушу, захекався, захрип, і тільки тоді йому спало на думку, що міністр міністром, безбожники безбожниками, але Казика Врубеля треба таки розв’язати. Він заходився поратись біля мотузки, все ще просторікуючи про нещасну вітчизну, яку зграя безбожників неминуче занапастить.
— А коли… коли тобі потрібен буде свідок, то, будь ласка, — я можу посвідчити. Я все бачив… Але хто то був? Часом не другий «Б»? Мені здається, тут мелькнула руда Антосекова чуприна.
Казик, відчувши себе вільним, знетямився з радості. Він не хотів ні в чому признаватись. Глянув на сторожа і кинувся навдьори.
«Цього ще тільки бракувало! — гарячково думав Казик, продираючись крізь кропиву, перескакуючи рівчаки, розгортаючи руками гілля. — Завтра по всьому місту патякатимуть: «Ви чули, ви чули, Казика Врубеля прив’язали до дерева! Якісь безбожники хотіли спалити ного на вогнищі! Збиралися засмажити його, як порося».
І треба ж було, щоб пан Миколай припхався на галявину!»
Казика так захопили ці думки, що весь свій гнів він раптом зосередив на сторожеві. Ніби це сторож прив’язав його до дерева і відшмагав по обличчю кропивою. Ніби це сторож лякав його пекельним вогнем…
— Брешеш, воно все в тебе купи не тримається! — іронічно сказав Ягелло. — Ти або якийсь дурний роман прочитав, або в тебе гарячка. Свята інквізиція в Красноставі, в середині двадцятого століття;.. Казик Врубель у ролі чаклунки горить на вогнищі?
— Чого б я мав брехати?
— Бо переживаєш, що не пішов разом з нами. Сумління тебе гризе… ти собі приємні сни бачив, а ми ризикували, в лев’ячу пащу клали голови…
— Мені теж перепало. — Казик присунувся ближче до Ягелла. — Глянь на моє лице… це пам’ятка від кропиви, від катувань.
— Ти й сам міг себе пожалити. — Ягелло сказав це таким тоном, ніби кілька годин тому на власні очі бачив Казика, що повзав по кропиві. — Легше нажалити собі лице кропивою, ніж узяти участь у небезпечній вилазці.
Це вже було занадто. Навіть для Казика. Ягелло раптом побачив біля свого носа маленький кулачок Врубеля і почув голосне гарчання. Далебі, важко збагнути, як удалося Казикові видобути зі своїх легенів такий могутній рик.
— Я ж віч-на-віч зіткнувся з ворогом! Я кинув йому в лице все, що думаю про цю дику зграю гієн! А що ви? Герої… нишком, як злодії, дотюпали до якоїсь там повітки… Це крадіжка! Інакше не назвеш!
Хлопці зчепились, і якби не втручання Адама, довелось би, мабуть, Казикові пережити цього дня другу ганебну поразку…
— Не роби дурниць, Казику! — гримнув Адам, тримаючи Врубеля за руки. — Я тобі вірю… і в мотузку, і в кропиву, і в вогнище… Зрештою, легко все перевірити. Адже Миколай любить поговорити. Але не називай нас злодіями. Ти ж знаєш — ми все повернемо. Так умовились… все віднесемо за кілька годин до нашого походу в підвали.
— Що ти йому торочиш? — сказав Ягелло, співчутливо дивлячись на Казика. — Ми злодії — і крапка. Злодії, боягузи, варвари. В цьому місті є тільки одна людина, гідна поваги, — це пан Врубель…
Казик мовчки вибіг з кімнати. Вони чули, як він стрімголов мчить по сходах. Потім перезирнулися — здивовано й тривожно.
— Якось по-дурному вийшло! — буркнув Ягелло. — Але наш Врубель — теж добра пташка.
— Казик — це одне, а капітан Антось — зовсім інше, — відказав Адам. — 3 Казиком можна буде якось усе залагодити… А що робити з капітаном? Коли це правда, що вони вже все знають, що їм відомо, хто був уночі в повітці, — важко буде нам із цього викрутитись. Слухай, Ягелле, може, ти, нарешті, скажеш мені, в кого здобув усі ці відомості? Звідки ти взнав про повітку і скриню?
Ягелло уважно розглядав свої полатані черевики і мовчав.
— Ти повинен нам про це сказати! — крикнув Адам, хапаючи Ягелла за вилоги піджака. — Це пахне справжнісінькою провокацією! Не встигла ніч минути, не встиг початися день, а капітан уже про все знає.
— Або знає, або вдає, що знає! — гмукнув Ягелло. — Обережніше, піджак мені порвеш…