— Отже, ти не скажеш, як звати провокатора?
— Я сам роздобув ці відомості, сам усе й розплутаю. Коли це справді була провокація, то моя помста буде страшною.
— А сили вистачить?
— Не хвилюйся! Ти ж знаєш, чого варті мої мускули.
— Знаю…— сказав Адам і усміхнувся, хоча з усіх сил намагався бути серйозним.
Хто зрадив?
У підвали!
Вождь Справедливих.
Мандрівку в підвали призначено на п’ятницю. Треба було поспішати. Капітан Антось уже кілька разів зачіпав Ягелла, Качура і Адама, погрожуючи, що заявить у міліцію. І коли досі він цього не зробив, то тільки тому, що, мабуть, не був цілком певен, чи дійсно Справедливі залізли тієї ночі в повітку. Але це могло бути й просто хитрістю.
Правду кажучи, останнім часом у Справедливих не все було гаразд із задуманою операцією. Щось дивовижне стало коїтись із Спілкою. Казик не міг забути Ягеллу тих образливих слів: «Легше нажалити собі лице кропивою, піж узяти участь у небезпечній вилазці». Він уже двічі не з’являвся на штабні наради, де розроблявся детальний план мандрівки. Спочатку Ягелло хотів вибачитись перед Врубелем. Він навіть прийшов до нього додому й завів обережну розмову на дражливу для обох тему. Казик терпляче слухав, намагався усміхнутись, ніби хотів підбадьорити товариша. І таки підбадьорив. Ягелло на мить забув про основну свою мету і сказав з помітною зачіпкою в голосі:
— Не думав я, що ти такий істерик… Поводився тоді в Адама, як справжня базарна баба.
Врубель владним жестом показав Ягеллу на двері:
— Геть з моїх очей! Ще бракувало, щоб мене ображали у моєму власному домі.
Відтоді Ягелло уникав зустрічей з Казиком, при кожній нагоді підкреслюючи, що не хоче мати нічого спільного з хлопчиськом, який удає із себе героя.
Конфлікт почав розростатись. Не всі Справедливі стали на бік Ягелла. Першим запротестував Качур. Йому вдалося добути від сторожа Миколая — свідка екзекуції над Казиком — кілька фактів, які незаперечно свідчили про те, що Врубель таки пережив у «Мавпячому гаю» трагічні хвилини. Пан Миколай ніяк не міг збагнути, чому жертва мовчить, чому з приводу цієї розбійницької справи досі не розпочато слідства… «Прив’язали його, бідолаху, до мученицького стовпа. Знущалися з нього, як людожери… вже мали палити, та я перешкодив…»
Розповідь пана Миколая, слово в слово повторена Качуром, не сподобалась Кальошеві:
— Хіба ви не знаєте нашого Миколая! Він завжди все перебільшує… І коли є хоч половина правди в тому, що я тільки-но почув, добровільно вип’ю цілу пляшку рицини.
В розмову втрутився Ластатий і зразу ж пригадав ту ніч, коли Кальош з акторською майстерністю розігрував мученика.
— Мабуть, тобі таки доведеться випити рицину… і після цього в тебе таки заболить живіт. До Казика сікаєшся, а сам повівся як боягуз.
Ось у такій атмосфері й готувалися хлопці до мандрівки в таємничі підвали. Треба ще додати, що Богдан Ліпка, великий мастак розвіювати бурі, був нині зайнятий приємнішими справами. Він навдивовижу наполегливо готувався до переекзаменовки, й до незгод між Справедливими ставився з явною байдужістю. Зате хлопцям гімназичне майбуття Богдана не було байдуже. Зразу ж після повернення з Варшави вони почали гуртом намовляти його взятися до книжок. Однак Ліпка був непохитний і сказав, що зробить вчительці Бродзіцькій неабияку несподіванку — не відповість на жодне запитання. Правду кажучи, це не було б несподіванкою ні для Бродзіцької, ні для Справедливих. Адже за весь шкільний рік Богдан і разу не опустився так низько, щоб добре вивчити урок. І раптом, коли вже навіть Адам утратив надію, що недавній ентузіаст подорожі до Америки скине з себе апатію і присвятить історії польської мови бодай п’ять хвилин у день, — почали діятись дивні речі. Ліпкою оволоділа гарячка науки. Ніхто досі не бачив такого Ліпки. Тож дивилися на нього товариші з радістю, але водночас і з неспокоєм. Пильно приглядались до сина і батьки. Цілими днями Богдан сидів за книжками. Коли наставав вечір, старанний учень обводив кімнату затуманеним поглядом, потім брів до ліжка і, не чекаючи на вечерю, поринав у сон.
Важко уявити, які сни снилися найгіршому учневі 1-А, проте нам здається: однією з найголовніших осіб, котрі приходили до Богдана з нічним візитом, був, певне, Ян Кохановський, який декламував свої фрашки…
— От, будь ласка, — скрушно говорив Ліпка часом, — кажуть: фрашка… а згодом виявляється, що звичайна та фрашка — не просто собі в житті коротенький віршик. Це ж справжня драма.
Але забудемо про той чорний день у житті Богдана. Бо вже настала середина серпня, і багато що за цей час докорінно змінилося. Справедливі стежать за Богданом з дедалі більшим піднесенням. Сперечаються, губляться в здогадах. Адже виходить, як у казці: ліг спати запеклий ледар, а прокинувся справжній титан праці. Хіба це не підозріло?