— Слухайте, а може, це Казик? — раптом вихопилось у Ластатого. — Всі прийшли на нараду, а його нема. Може, не сміє нам у вічі глянути?
Запала могильна тиша. І так і сяк підходили до цього звинувачення, з усіх боків прикладали його до Врубеля. Але багато що говорило на користь Казика: адже він ніколи не зраджував, і хоч м’язи в нього не міцніші за комарині, проте вдача тверда. В різних побував він бувальцях, рідко вертався з бою зі щитом, але слова ще ніколи не ламав.
Проте був аргумент, який досить дошкульно бив по хирлявій постаті Врубеля. Якось Адам, Ягелло і Качур зустріли капітана Антося. Ягелло хотів довести Адамові, що Казик добряче передав куті меду, розповідаючи про трагедію в «Мавпячому гаю». Либонь, і була якась засідка, либонь, дійшло і до якоїсь сутички, але мотузки, кропива, середньовічне вогнище — то вже, мабуть, Казикова вигадка. Правда, сторож Миколай усе підтвердив, та чи можна йому вірити? Від Миколая ще й не такі казочки можна почути…
Приблизно так коментував розповідь Врубеля Ягелло. Проте коментар цей годилося підтвердити якимсь незаперечним фактом. І ось вони зіткнулись віч-на-віч з головним інквізитором, капітаном Антосем. Ягелло наскочив на капітана, як задерикуватий півень:
— Слухай, рудий капітане… якщо це правда, що наш вірний товариш, Казик Врубель, був прив’язаний до дерева твоєю варварською бандою, якщо це правда, що нашого найсердечнішого друга, Казика Врубеля, відшмагали кропивою твої холуї, якщо це правда, що наш найулюбленіший брат, Казик Врубель, мав бути спалений на вогнищі твоїми дикунами, то недовго тобі лишилося топтати землю. Це я тобі кажу, а в моєму довгому житті ще не траплялось такого, щоб я порушив клятву. А я клянуся помститися тобі…
Капітан Антось нервово закліпав повіками, але швидко заспокоївся і навіть зневажливо знизав плечима, що вийшло в нього надзвичайно невимушено.
— Дуже гарно говориш, зразу видно, що в літературі мастак, тільки я не дуже розумію, про що йдеться? Гаєвський, може, ти мені поясниш, бо твій товариш намолов сім мішків гречаної вовни? Про яке дерево мова? Що за кропива? Звідки ви висмоктали це вогнище? Не забивайте мені баки дурницями… мене на ваші дитячі хитрощі не купиш. Краще про рюкзаки поговоримо.
— Про які рюкзаки? — здивовано спитав Адам.
— Про звичайні, тобто про наші. П’ять рюкзаків… Три лампи… сокирка… шістдесят метрів мотузки…
— Ти хочеш усе це продати? — зацікавився Адам, а Качур, якого хлібом не годуй, тільки дай поторгуватися, навіть запитав про ціну пропонованого товару.
— Все продам, ще й з вигодою для вас, — буркнув капітан, — тільки спершу поверніть.
Після цієї розмови Ягелло тріумфував.
— От бачите… капітан навіть не зустрічався з Казиком… ви переконались, що я мав рацію… Мотузка, вогнище, кропива — і треба ж було нашому Врубелькові таке понавигадувати!
І ось тепер, коли Ластатий кинув серйозне звинувачення, всі подумали про ту розмову з капітаном. Якщо Казик тоді збрехав, якщо хотів так дешево похизуватися своїм геройством, то, може, й тепер… атож… може, й тепер сумління його не чисте? Може, він хотів помститися за глузування й під’юджування, на які не скупилися Ягелло і Кальош? Чому він сьогодні не прийшов? Знав, що сталося, знав про їхню біду… в такій ситуації всі особисті претензії треба викинути через вікно.
Адам був певен: вчинити таке паскудство Врубель ніколи не зміг би. Він вірив, що рано чи пізно ця неприємна справа остаточно з’ясується. Тож вирішив не нападати надто енергійно на Ягелла, Кальоша і Ластатого, щоб не поглиблювати конфлікту. Адже завтра вся Спілка Справедливих мала з’явитись в погребі Качура, де був тільки їм відомий хід у підвали.
— Нагадую… завтра п’ятниця… і та крадіжка не повинна нас стримувати. А рюкзаки ми однаково мали віддати капітанові. Погано, що він їх сам забрав. Тут ми явно дали маху, але шукати зрадників тепер немає часу. Якщо рюкзаки вернулись до капітана, це значить, що другокласники можуть з’явитися в наших підвалах будь-якої хвилини. Наголошую: в наших підвалах.
Ми їх відкрили, й ми повинні їх ретельно обстежити. Складемо детальні плани, назвемо нашими іменами підземні коридори. Ми не можемо дозволити, щоб капітан Антось на чолі своєї зграї удостоївся честі переступити поріг цих таємничих підвалів. У нас є над ними перевага. Вони мусять поморочитися з замком, а перед нами двері відчинені… навіть міліція про них забула. Отже, завтра… перемога буде за нами!
Адам говорив з таким піднесенням, наче від того, як швидко вони потраплять у підвали, залежало майбутнє батьківщини. Він запалив усіх до боротьби, окрилив. На якийсь час хлопці навіть забули про Казика Врубеля, над яким висіла дуже тяжка підозра у зраді.