Коли всі вже зібралися розійтися, підбадьорені картиною завтрашнього тріумфу, Богдан раптом поставив досить істотне для себе й своїх товаришів запитання:
— А якщо рюкзаки не вернулись до капітана? Якщо їх хтось інший виніс із комірчини? Ми будемо завтра лазити по підвалах, а злодій боки рватиме зо сміху. Може, спочатку перевіримо, чи рюкзаки повернулись до власників, а потім уже…
Його затюкали, не дали закінчити. Дурна пропозиція: стільки місяців комірчина була відкрита й ніхто до неї навіть не зазирнув, а тепер, коли її замкнули, хтось відразу вирвав скобу. Звичайний злодій тут не шукав би рюкзаків. Це напевно капітан Антось. Хтось йому доніс, та й по всьому. Але на перевірку зараз немає часу. Не підемо ж ми до нього й не запитаємо: слухай, капітане, ти був в Адамовій комірчині? Забрав свої рюкзаки? Це нас дуже тішить.
Богдан спокійно слухав галас і трохи зневажливо усміхався — мовляв, говоріть, галасуйте, а я знаю своє. Спочатку треба знайти злодія, і тільки потім можна обстежувати підземні коридори.
У погріб Качура Адам прийшов останнім. Його вже досить довго чекали і тепер зустріли збудженим гомоном. Він і не намагався виправдуватись, бо не міг сказати правди. Він ходив до Врубеля додому. Пішов туди, сподіваючись, що умовить Казика взяти участь у їхній операції. Це була б приємна несподіванка. Він уже уявляв собі здивовану міну Ягелла, знічену усмішку Ластатого.
Він сказав би їм усім: «Ось вам Казик, які ви маєте до нього претензії? Кажіть йому в очі… Казик іде з нами в підземелля. Я завжди в нього вірив».
Але Врубеля не було дома. Прочекавши його майже годину, Адам важкою ходою побрів на місце збору. І тепер придивлявся До зосереджених, серйозних облич своїх товаришів. Вони чекали на його наказ, а він зволікав, відтягував початок операції, ніби мав ще надію, що мине хвилина, дві, і застугонять сходи від швидкого бігу, і в погребі зненацька з’явиться стомлений, але усміхнений Казик.
Миготить світло ліхтариків, чути брязкіт лопаток… Надто багато часу на ретельніші приготування в них не було, але зробили все, що тільки могли, аби не йти, як торік, з голими руками. Качур постарався роздобути саперну лопатку з коротким держаком, Ластатий приніс кайло і великий моток вірьовки, на якій ще вчора сушилась білизна. Винести з дому вірьовку особливих труднощів не становило — сховати її можна було навіть під сорочкою. Але з кайлом так не вийшло. Лише перед самим приходом на збір йому вдалося витягти в комірчини цей дорогоцінний інструмент.
У них було кілька ліхтариків і рюкзак, у якому, крім буханки хліба, шматка грудинки і трьох пляшок лимонаду, лежала також скромна похідна аптечка. В ній — не зовсім чистий бинт, трохи йоду, порошки від головного болю і ще якісь порошки, призначення яких ніхто добре не знав, але Чорний казав — а саме він їх і приніс, — що це порошки від усіх болів. Вип’єш один і перестанеш думати навіть про зламану ногу.
— Пам’ятаєте, хлопці, — раптом розчулено мовить Богдан, що досить дивно, бо Ліпка уникає всіляких розчулень, як чорт святої води, — саме тут вирішувалась доля Гаєвського. Ми ламали нігті, видираючи це каміння, відгортали землю, а потім вбігли в підземелля й почали гукати: «Адаме! Адаме! Де ти?»
— Чого ми ждемо, — нетерпеливиться Качур, — спогади — річ гарна, але перед нами ще до біса роботи.
І ніби підтверджуючи, що кожна хвилина справді дуже цінна, вдаряє кайлом по купі каміння. Цей удар пробудив у хлопців раптове бажання діяти. Вже не чекаючи на наказ Адама, вони беруться відкидати каміння, відгортати землю, щоб дістатися до масивних низьких дверей, за якими — вхід у підземні коридори. Але щоб пройти через двері, треба низько зігнутися, присісти майже навпочіпки. Хтось пригадує, як Богдан у поспіху врізався головою в дубовий одвірок і закричав: «Стережіться, бандити б’ють дрючками!» Всі вибухають сміхом, сміється й Ліпка.
І саме в цю мить у погріб влітає Кальош, якого залишили вартувати надворі. Він такий збуджений, наче хвилину тому зустрівся віч-на-віч з голодним левом.
— Що сталося? — питає Ягелло, якому починає передаватися збудження товариша. — Міліція сюди йде чи що?
— Гірше… що там міліція, — випалює Кальош і показує тремтячою рукою на двері. — Сюди Антосева зграя суне з Антосем на чолі. Звідки вони дізналися, що в погребі Качура…
— Зрада! — горлає Богдан. — Приготуватись до бою.
— Спокійно! — уриває Богдана Адам. — Не піддамося на провокацію капітана. Першими бійки не розпочинати. Зустрінемо їх холоднокровно.