Рейтан відбивається з останніх сил. Вже кинувся в атаку Чорний, трохи присоромлений своєю бездіяльністю, вже Піжон почав наслідувати свого ватажка, штрикаючи Ягелла в спину кінцем гуральської палички, вже лунає бойовий клич, вириваючись із грудей двох армій…
І коли Ягелла нарешті відірвали від дверей, Богдан побачив перед собою не лице капітана Антося, а лице пана Новацького. Качурів батько блискавично оцінив ситуацію. І рішення прийняв теж блискавичне: припинити неподобство. Колись він був добрим солдатом і ніколи — дипломатом, тож, знехтувавши дипломатію, схопив за комір Піжона й капітана Антося й енергійним рухом відкинув їх назад. Авангард ворога був досить швидко ліквідований, і тепер настала черга Справедливих. Качур, правда, намагався втишити гнів батька, розповідаючи якісь казочки про потребу обстеження підвалів, але пан Новацький мав про цю незакінчену операцію і про сутичку, якою вона почалася, свою власну думку.
Тож довелося Справедливим тікати з погреба, як щурам з корабля, що тоне. На прощання пан Новацький погрозив кулаком і суворо попередив:
— Якщо ще когось спіймаю, начувайтесь, таке влаштую, що довіку пам’ятатимете!
Коли всі зібралися в своїй комірчині, Ластатий раптом згадав про кайло:
— Залишив у погребі… мені батько голову відірве.
— Більше нема про що журитися? — зневажливо скривився Ягелло. — Ми пережили справжній тайфун, всі нещастя звалились на наші голови… зрадник спокійно ходить собі по вулицях, а ти белькочеш про кайло.
— Який зрадник? — запитав Кальош, що досі не оговтався від надміру переживань.
— Який? — Ластатий іронічно всміхнувся. — Полічи, скільки нас… Семеро… Кого нема? Хто не прийшов у погріб? Хто показав дорогу капітанові? Тепер уже все ясно, але я не хочу вимовляти це ім’я, бо мені язик стане кілком.
У вікнах будинків відбивалося криваве проміння призахідного сонця. Тротуари були ще теплі від полуденної спекоти. Легенький вітерець приємно холодив обличчя. По не дуже чистій, вибоїстій вулиці бродили бездомні собаки.
Всіх цікавило, до ділася гвардія капітана Антося, але недавні зухвалі напасники, очевидно, вирішили тим часом вдатися до іншої тактики. Вони зникли так само блискавично, як і з’явилися біля Качурового погреба. І вся ця подія могла б здатися якимсь лихим сном, якби не пошматована сорочка Ягелла, що була німим свідком гучного конфлікту. Це була справжня трагедія: спершу у них забрали рюкзаки, а потім нахабно розкрили їхню святу таємницю. А вони так пишалися цим входом в підземелля!
Адам уважно спостерігає замислені обличчя товаришів. Неважко здогадатися, що їх зараз найбільше хвилює, не дає спокою.
— Слухайте, ця непевність нас замучить, — рішучим голосом каже Гаєвський. — Ми повинні негайно все з’ясувати. Пропоную всім піти до Казика. І саме зараз.
Богдан намагався переконати хлопців, що насамперед треба розправитися з капітаном Антосем, і лише потім можна буде притиснути до стіни підступного зрадника. Такої ж думки і Ягелло. І навіть коли Ліпка нарешті погодився з пропозицією Адама, Ягелло ще довго опирався. А потім ішов, похиливши голову, і лічив кроки, що наближали його до страшної невідомості: «Що коли це не Казик? Коли виявиться, що Врубель не винен, то…» — Думки Ягелла стають чорні, як траурна стрічка.
Казик був дуже замислений. Настільки, що вдруге ретельно помив обличчя і шию. В біографії Врубеля це безпрецедентний випадок. Він, безумовно, свідчив про те, що катастрофа близько. Ще вчора вранці все складалося нормально. Нормальний і вмотивований був гнів Казика, якого звинуватили в тому, що він незаконно вбрався в шати героя й мученика. Досить було йому заплющити очі — і в уяві поставали дика груша, орда троглодитів, що вимахували кропивою. Він виразно бачив вогнище, яке мало спалахнути під ним, і розлючене обличчя капітана Антося: «Кажи, де наші рюкзаки? Кажи, бо пропадеш ні за цапову душу…»
Нечасто траплялося Казикові гідно пережити такі жахливі й прекрасні хвилини, тому він не міг дозволити, щоб якийсь там Ягелло паплюжив ці історичні факти, називаючи їх казочками для малих діточок.