Проте двері квартири Гаєвських були замкнені. Казик стукав досить довго й голосно, хоча вже зрозумів, що ніхто йому не відчинить. Він вирішив прийти сюди перед самою вечерею. Нікому, крім Адама, про підслухану розмову Казик говорити не хотів. Адже тільки Адам від самого початку повірив у ту дику грушу, і в катування кропивою, і в пекельне вогнище. Тепер Казик віддячить йому за цю віру.
Але годиною пізніше виникла ситуація, передбачити яку Врубель не міг. Листоноша приніс телеграму із звісткою про тяжку хворобу дідуся. Казиків батько миттю зібрався і сказав синові: «Поїдеш зі мною. Дідусь тебе дуже любить і напевно зрадіє, коли побачить тебе».
Невдовзі вони вже були на Люблінському шосе. Дідусь жив у Ізбиці, не дуже далеко від Красностава. Доїхали вони туди розгойданим автобусом майже опівночі. Пішки, мабуть, швидше дійшли б.
Вони спізнилися… дідусь помер за півгодини до їхнього приїзду. В маленьку кімнатку набилося повно людей. Стояли над померлим і плакали так голосно, що часом цей плач перетворювався на жалобний хоровий спів. Казик теж намагався плакати, але тепер, коли його сльози були б цілком виправдані, не міг примусити себе бодай тихенько схлипнути.
До Красностава він повернувся тільки на другий день. Повернувся сам, тому що батько був зайнятий готуваннями до похорону. Мати вислухала Казикову розповідь, похвалила його, що він такий мужній, а потім розридалася голосно й невтішно, як ті жінки в кімнаті, де лежав дідусь.
Казикові захотілося тиші й спокою, щоб у самотині подумати над усім тим, що він побачив і пережив. Він пригадав веселого, жвавого дідуся, який ще за три місяці до смерті піднімав з землі важенні мішки з борошном і був найкращим рибалкою на всю околицю. Навіть до сторожа Теофіля, що був дуже високої думки про свій риболовецький талант, дійшла слава старого Яна Врубеля. Теофіль вважав, що велика риба вибирає тільки його гачок, і все-таки треба віддати йому належне: саме він привселюдно заявив: «Немає, скажу я вам, у цьому повіті справжніх рибалок… вимерли… зостався я та старий Врубель з Ізбиці. Ото мастак! Цей старий як сяде на березі Вєпжу та як заспіває що-небудь веселе, то п’ятикілограмові соми вискакують з води просто в його цеберко».
Казикові пригадалася ця розмова, бо він саме проходив повз будинок, у якому жив Теофіль, повз будинок з незабутнім горищем — свідком народження Спілки Справедливих.
Пригадалась Казикові ця байка про великі соми, бо він якраз переходив через міст і побачив на березі рибалок з вудочками.
Ще кількасот метрів, і він опинився на перехресті доріг. Праворуч — дорога на Замостя, ліворуч — на Хелм. Він пішов ліворуч. Хотів дійти до лісу. Досить було тільки вибратись на найближчу гірку, і вже видно темну стіну дерев. Він знав у цьому лісі майже кожну стежку. Колись вів Адама через сонячні галявини, через колючу гущавину дикої малини, через піщані пагорби, зарості вереску й кущі чорних ягід. Тут вони кілька разів ночували під відкритим небом. Було це зразу після врочистого народження Спілки Справедливих. Вони дивились на зорі й слухали вірші, які їм читав Адам. Тоді їх було четверо… Качур, Ластатий, Гаєвський і Казик… перша четвірка Справедливих. Адам розповідав їм про Варшаву, про повстання, про серпневі зоряні ночі, а потім несподівано почав читати вірш.
Як же він починався?
Казик голосно повторює цю першу і єдину, яку він запам’ятав, строфу. От якби його зараз міг почути Адам! Адамові дуже подобався цей вірш.
Спогади розчулили Казика. Він навіть не помітив, як його думки, що досі крутилися довкола улюбленого небіжчика-дідуся, раптом побігли до живих справ. Він уже далеченько відійшов від міста, ліс був зовсім близько, а подумки щораз частіше й наполегливіше вертався до залишених у місті товаришів: «Може, вони вже спустилися в підземелля? Може, продираються через таємничі коридори? Мабуть, капітан Антось не встиг їм перешкодити. А якщо ні, то я нікому не розповім про ту дурну розмову Ягелла з Магдою. Він їй повірив… Людям треба вірити. А що як його обдурили?.. Таке з кожним могло статися. Ягелло непоганий товариш; язик у нього трохи задовгий, любить вихвалятися, фантазувати, але ж усі ми маємо якісь вади. І Адам, і Богдан, і Чорний, та й у мене їх не бракує. Я ж боягуз, яких світ не бачив. Мабуть, ніколи від цього не вилікуюся. Я заздрю тим, у кого тугі біцепси й сталеві нерви. Заздрість… Може, саме через неї я й наробив стільки галасу після тієї смітної пригоди під дикою грушею? Мені хотілось бути героєм хоча б у власних очах. А тепер я майже певен, що якби тоді знав, де заховані рюкзаки, то від страху все б вибовкав. Щастя, що в нашому житті людей судять не тільки по геройських вчинках…»