Обіч шосе лежить залізнична колія. Саме пролунав протяжний гудок паровоза. Поїзд вигинається на закруті, як гігантський зелений вуж, і котить по блискучих рейках, набираючи дедалі більшої швидкості.
Між рейками на залізничній колії в цей час бавилася маленька дівчинка. До поїзда, що наближався, вона сиділа спиною. Вдаряючи лопаткою по сталевій рейці, дівчинка кумедно нахиляла голівку і прислухалася до металічного дзенькання. Блакитне платтячко, на голові біла хустинка… зелений поїзд, оповитий чорними клубами диму… чорне… біле… зелене… блакитне. Ці кольори замиготіли перед очима в Казика, на мить усе стало ніби нереальним, ніби вирваним з кошмарного сну.
«Треба скинути це заціпеніння!» — розпачливо думає Казик і по може зрушити з місця.
Чимраз голосніший стукіт коліс, щораз голосніше чахкання локомотива. Над локомотивом султан диму, чорні крила, що несуть смерть.
— Тікай! Поїзд! Тікай з колії! — відчайдушно закричав Казик і не впізнав свого голосу. Цей крик раптом визволив у ньому несамовиту енергію… Дівчинка гралася собі. їй було зовсім байдуже і до сталевого дракона, і до хлопця, який кричав щось незрозуміле.
Тридцять метрів, так, не більше тридцяти метрів. Вистачить кількох десятків секунд. Казик біжить, не дивлячись у бік поїзда. Він прикипів поглядом до маленької дитячої постаті.
Двадцять, п’ятнадцять метрів… Дівчинка підводить голову, з цікавістю дивиться на нього. Дуже швидко біжить цей хлопець, наче хтось за ним женеться.
Поїзд котиться швидше. Хто буде перший? І зненацька пронизливо заскреготали гальма. Очевидно, машиніст помітив небезпеку на колії, а може, його увагу привернув Казик, що біг навперейми? Довго не стихає гудок локомотива. Скрегіт гальм звучить якоюсь громоподібною тривожною нотою. Надто пізно?
Казик бачить великі колеса… потворно великі. І стрибок Казика теж великий. Мабуть, жоден легкоатлет не стрибав так майстерно і так далеко.
А потім все вкриває чорна ніч. Тільки замість неба над хлопцем висіло сталеве днище вагона. Колеса оберталися щораз повільніше, щораз тихіше, поки нарешті завмерли нерухомо.
Поїзд зупинився. З вагонів вискакували стривожені пасажири. Вздовж колії біг машиніст, на кілька метрів випереджаючи свого помічника.
— Що сталося? Чого ми стоїмо? — питали пасажири.
Машиніст не відповідав. Помічник машиніста на секунду затримався і схвильовано пояснив:
— Якийсь хлопець рятував дитину… вони під вагонами.
Тепер уже бігли всі. Нахилятися, шукаючи дітей на колії. Першим добіг машиніст. Він присів і заповз під вагон. Казик лежав нерухомо, придавивши своїм тілом дівчинку. Вона плакала, намагаючись вибратися з-під тягаря, що блискавично звалився на неї. Машиніст обережно витяг з-під вагона непритомного хлопця. їх оточив натовп пасажирів. Лунали схвильовані, занепокоєні голоси:
— Він живий?
— Лікаря, негайно лікаря!
— Молодець хлопчина…
— Гляньте, з дівчинкою нічого не сталося.
— Займіться дитиною…
— Хлопця треба в лікарню.
— Машина… машина на шосе… зупиніть…
Машину зупинили. Коли непритомного Казика обережно вкладали в тісній кабіні, біля поїзда раптом почувся нестямний крик. Якась жінка щодуху бігла до дівчинки в блакитній сукенці, вигукуючи: «Крисю! Крисю!» Машина рушила… До лікарні було кілометрів п’ять.
Найтривожнішими були перші три дні. Хлопці чергували біля воріт лікарні. Жоден житель Красностава не лишився байдужим до геройського вчинку Казика Врубеля. Всі в напруженні чекали звістки з лікарні. На четвертий день черговий лікар сказав з полегкістю: «Криза минула. Буде жити».
Щасливцем, якому випало першому принести цю звістку в місто, виявився Ягелло.
— Буде жити! Криза минула! — вигукував Ягелло, біжучи серединою тротуару й безцеремонно штовхаючи заінтригованих перехожих.
Ось він уже на сходах. Стукає, ні, гатить кулаками в двері Гаєвського. Слова, як прекрасна музика: «Буде жити! Так лікар сказав…»
Вони мчать разом. Плече в плече. Адам питає про подробиці, але Ягелло не знає подробиць. Завтра будуть детальніші відомості, а сьогодні досить цієї однієї, найважливішої. Вони влітають у квартиру Качура. Перекрикують один одного: «Криза минула! Ура-а! Чудовий день! Свято!»