- Ти надто ідеалістка…
- Твоє виховання.
- Боже збав. То не я. - з жахом сказала вона.
- А, що так страшно пожинати плоди вкладених своїх зусиль?
- Ні, ну ти і в дитинстві була дуже серйозною і все знала. Хто ж знав, що все так складеться? Ладно, моя ти незалежна пішла вареники ліпити.
- Добре мам. - коли мама вийшла, маска впевненості сповзла з мого лиця. Хто ж знав, що під збалуваним, пихатим хлопчиськом буде ховатись те, що мені з ним стане легко, комфортно і неймовірно затишно. Що мені буде бракувати перепалок, коли ми кепкували один з одного. Що я буду сумувати за вечорами проведеними разом. Що мені виявиться затято цікаво з ним. Але я ж впораюсь? Я буду жити далі, буду знати, що в цьому світі є такий складний і інтригуючий хлопчик. Може навіть буду час від часу бачитися з ним. І життя наладиться. Зникне ця незрозуміла туга, за тим чого немає, а я більш пильніше стану відноситися до того, що є в моєму житті. Бо все таки не можна неволити людину, вона, як птаха буде прагнути до неба, а в болоті неволі ніколи їй не стати щасливою. Буде тягнутися до відчуття волі і свободи і тільки зрозумівши і розкривши себе, колись повернеться на землю і зів’є своє гніздо. Тоді впадуть мости і ті, що були по різних берегів долі зійдуться в єдине і стануть, як саме життя. А те, малесеньке, але таке величезне щастя, яке уже почало вертіти головою в пошуках їжі ніколи не дасть мені засумувати. Посміхнулася я собі і потяглася до донечки.
Моє спокійне і рівномірне життя тривало так уже два тижні, потім пролунав дзвінок Валентини Андріївни, вони саме з Олексієм Олександровичем виїзджали з країни і пропустили мої дещо передчасні пологи.
- Меланія, можна ми до тебе приїдемо? Дуже хочемо внучку побачити?
- Звісно. Я адресу вас смс скину.
- Ми сьогодні і приїдемо. Ми тільки дізналися. - схвильовано говорила вона.
- Будемо чекати. - я положила телефон.
- Ну, що ж мамо, будемо чекати гостей, свати їдуть. - відповіла я на німе запитання матері.
- Ну, що ж тоді піду, щось приготую до столу. А коли будуть? - досить практично підійшла вона.
- Сьогодні. Думаю, через пару годин.
- Батька тоді смикати не будемо. Він на полі мав бути до вечора. - мудро розсудила, моя матуся. - Нічого розберемось.
- Знаєш, за що я люблю свою сім’ї? Бо всі стають один за одного. - безпечно розсміялася я. - Тоді я пішла, наведу лад в хаті.
- Підхопи, заодно Ганусю, нехай допоможе. - кивнула мама на невістку.
- Ну, що Гануся ходімо будемо боротися з брудом і неохайністю.
- В нашій сім’ї скільки з ним не борись, але таке враження, що він перемагає і не здається.
- Але ми хто? Дві жінки, йому не встояти. Люблю, коли мені кажуть, що я не здамся без бою. Стає цікавіше жити.
- Як ти вмудряєшся з одного прибирання цілу історію роздути?
- Легені добре розвинуті. - соромязливо потупила я погляд додолу. - Гануся посміхнулася.
- А потім ми ще дивуємося, що мій син каже, що вже знає звідки беруться діти, а от як вони робляться то не розуміє.
- А уявляєш, якби ми такі не були, а натомість були такі нудні, скучні люди , то вже можна було б просто застрілитися. А так посміялися, пожартували і жити стало легше.
- То, що твої свати нормальні люди? - запитала вона.
- Як і всі. Турбуються про сина, бо то все таки рідна кровинка.
- І що вони? Як сприняли новину, що ти тут.
- От приїдуть і побачимо, чого гадати даремно.
- А підготуватися?
- Так, і готуємося обід робимо і прибирання.
- Я не про те. - поморщилася вона.
- Гануся, потягли краще килима тріпати, з усим іншим розберемося по ходу справи.
- І ти зовсім не хвилюєшся?
- Я ж не кровожерливих вовкулаків запросила, а всього лише сватів.
- По зрівнянню з деякими сватами вовкулаки просто мила звірина.
- Але ж перш чим стати сватами, ті люди теж були просто мамою і татом.
- Ага, але потім щось пішло не так. - впевнено так, заявила вона і я не втрималася і розсміялася.
- І це ти ще називала гумор нашої сім’ї обмеженим, тупеньким і як там…безкебетним.
- От, бачиш то все ваш шкідливий вплив. - повчально мовила вона. За безпечальною балачкою ми і все прибрали, а далі прокинулася моя дитина і попросила їсти. Свою квіточку я дістала з ліжечка, яке ж воно гарненьке і хвиля любові омила усі осади від можливих негараздів. Я годувала дитину і думала, а яка то я є щаслива людина.
Валентина Андрієвна і Олексій Олександрович приїхали вдвох, відчула, якесь легке відчуття розчарування, що немає Матвія, але швиденько задавила його і радісно їм посміхнулася. Вони почувалися скуто і незручно.
-Доброго дня! - вийшла їм на зустріч мама.
- Доброго дня! - дружно відповіли вони, а потім Олексій Олександрович подивився на мене. Допитливо, поки Валентина Андрієвна простягувала мамі сумки вони взаємно дякували одна одній, ціла процедура.
- Так, покажеш мені внучку. - попросив Олексій Олександрович.
- Прошу за мною. - і я радо відкрила двері. Підійшла до ліжечка, де донечка бульки пускала і взяла її на руки.
- Знайомтеся це Валерія. - малеча скривила губки, а Валентина Андріївна зворушливо ніжно на неї дивилася.
- Можна я її потримаю? - попросила вона і я переложила Валерію їй в руки. Валентина Андріївна сіла і заглядала на неї, а Олексій Олександрович забув, що він поважний і суровий мужик з помішкою на пів лиця дивився на крихітку Валерію.
- Яка вона маленька. - сказав він.
- Вона виросте, звісно ж виросте, - посміхаючись Валерії відповіла Валентина Андрієвна.
- Я пропоную пообідати нам. - зайшла моя мама в кімнату. Валентина Андріївна подивилася на мене.
- Я ще трішки її потримаю.
- Звичайно. - посміхнулася я. Так ми і перемістилися на вітальню, де мама накрила стіл. Атмосфера змінилася з настороженої до піднесеної. Валерію навіть взяв потримати Олексій Олександрович, правда малеча не відмовила в цей момент зробити всі свої справи в підгузник і я її забрала переодягти. За мною пішла Валентина Андрієвна.
- Меланія, вибач, а ти можеш пояснити, що сталося? Я нічого не розумію.
- Нічого особливого, ваш син сказав, що йому не потрібна ні я, ні дитина.
- Що? - вона розгублено дивилася на мене. - Це як? Матвій? - шоковано дивилася вона на мене. - Це якась помилка, це щось неправильно. - та я продовжувала на неї спокійно дивитися і від того, що я була така незворушна вона застогнала.
- Мій син - ідіот. Господи боже мій. - вона нагнула голову до низу. - Меланія, прошу тебе, поговори з ним.
- Так я з ним і не відмовлялася говорити. Це йому все одно. Він жодного разу не зателефонував. - вона піджала губи.
- Як я вже сказала мій син ідіот. І він пив весь цей період. З коматозу його он Олексій Олександрович виводив. Власне так ми і дізналися, що у нас народилася внучка.
- Вибачте, мене будь-ласка. Я думала вам Матвій повідомив.
- Ні, він був надто зайнятий …- вона так наче підбирала слова,а потім видала - буханням. Здається тобі він теж сам не подзвонить. Мені він тут п’яному угарі розповідав, що він кричав на тебе, а ти родила, думала посивію, поки від нього почули внятну відповідь, що з тобою і дитиною.
- Пробачте. Я не хотіла…- та вона лише рукою махнула.
- Розумію, щоб мого синулю витримати - треба залізні нерви мати. І все, що він має,думаю сам і заслужив. Але він сам не вирішить нічого, він ще в стані самознищення.
- Я вас почула. Я сьогодні наберу його.