Сімейне життя то складно? О, я вас прошу…Моє нагадує партизансько диверсійне безглуздя. Так, як я спинитися ще не могла, а Матвій робив усе можливе, щоб виглядати повною задницею. Тому ми продовжували мочити один одного не виходячи за рамочки можливого, тобто слідів не залишати, полонених не брати.
Мені не спалося, ніяк не могла вмоститися, вирішила не мучитися і піти чаю зробити чи що? Місячне сяйво розливалося по кухні проганяючи пітьму. Я навіть не вмикала світла, навпомацки поставила чайник і кинула заварку в чашку. З чашкою сіла за стіл з ногами залізши на диван. З коридору почулося шльопання босих ніх і на кухню зайшов Матвій. Чхнув.
-Будь-здоровий! -машинально відказала я. Він дико визгнув, різко ввімкнув світло. Шаленими очима дивився на мене, губи у нього повільно тремтіли. Запустив руку собі в волосся і і пару разів смикнув його.
- Твою бабусину радість! Якого чорта ти робиш в темряві? Я мало в штани не напудив.- трохи тонким голосом і дещо емоційно відказав він.
- Тю, нервові всі тут такі. - знизала я плечима.
- Ти взагалі нормальна? - заволав він.
- Чого ти психуєш? -виразила я здивування. - Сиджу на кухні п’ю чай. Нікого не чіпаю.
- Ху. - видихнув він і налив собі водички. - З тобою говорити все одно, що з …- я зацікавлено підняла брови і речення він не закінчив.
- Психотерапевта собі найди і з ним і говорили. - холодно відказала я, поставила чашку і піднялася , щоб повернутися в свою кімнату.
- Ти…ти.. - він психував, але поки, що контролював себе.
- Матвій, вибач, що налякала. Я того не хотіла.- Сказала я на останок і пішла в свою кімнату.
Свої будні я дещо скрасила зміною інтрер’єру. Хоча я і була не в захваті від шпалер і плитки,але практична сторона мене сказала, що не факт, що я тут надовго залишусь і тому капітального ремонту я вирішила не затівати, а то пил, бруд. Зате невеличкі зміни з допомогою нової постільної білизни, покривал, пледів, штор і всіляких корисних речей на кухню, зайнялася з присутнім мені ентузіазмом, тобто міри не знаючи. І вже четвертий день поспіль мені все возили, милі моєму жіночому серцю речі. Сьогодні мали привезти мої нові штори. В моїй спальні мають бути лавандові штори і лавандове покривало на ліжко, що мало надати ніжності і романтичності кімнаті. В залі мають заграти спокійні зелені тони нова шторка і новий коврик і ще купа таких декоративних подушечок. В кухні римська штора. Інстинкт гніздування видно не вигадка, бо я з небувалим азартом носилася по квартирі і змінювала все. Яка це насолода розпакувати пакунок і дістати нову річ. І я цілий день бджілкою літала по квартирі, то коврик розкатати, то подушечки скласти, то дивилася за роботою, як дівчинка гладила мої штори з тюллю, а хлопчик їх чіпляв. Люблю таких, карниза привезли, прикрутили, штори почепили. Замовлення виконали вчасно, самі чемні і ввічливі. Просто казка. До вечора я видихнулася, але квартира тішила око в новому убранстві і радувала мій нюх приємних ароматом чистоти. З відчуттям гордощі за свою роботу і розчуленням від такої краси я сиділа на кухні і пила чай. Кішка зірвалася з підвіконника і кинулася до дверей, видно чоловік повернувся. В дверях загримів ключами Матвій зайшов і перше, що я почула це така соковите матюччя з згадуванням сякої такої матері. Його швидкі кроки в вітальню, знову писк обурення, судячи по звукам він рискав по всім кімнатам і нарешті він влетів в кухню.
- Що ти зробила з моєї квартири? - він стояв весь такий в гніві і зло на мене полихав поглядом.
- Замінила, штори, покривала, коврики.
- Чорт. Навіщо?
- Бо я тут теж живу.
- А зі мною порадитися не можна було?
- Можна було. Я ж це робила, але ж ти був зайнятий.
- Треба було краще пояснити, що ти хотіла зробити.
- Годі мене звинувачувати в тому, що ти не захотів мене чути. Інформація тобі подавалася і не моя то печаль, що ти її знехтував. І взагалі, що тебе не влаштовує?
- Це мій дім. - взревів він.
- Ну і віднедавно і мій теж. - розвела я руками.
- Навіщо ти руйнуєш моє життя? - сам у себе запитав він, бо я на таке глупе питання точно не збиралася відповідати.
- Я живу тільки заради цього. - в тон йому відповіла я. Забрала чашку і пішла в свою кімнату. А мені подобалося, що я зробила до найменшої дрібниці. От і не буду забивати голову, що те тотально зле створіння про це думає.
За годину Матвій постукав в мої двері і слідом намалювався сам. Щось у нього був занадто зніяковілий вигляд, зацікавилася, відложила книжку, що читала в сторону і запитливо подивилася на нього.
-Я хотів запитати, - він тяжко зітхнув, - скільки ти потратила на ці вдосконалення, - і він обвів рукою кімнату.
- 14000 гривень. - чесно відповіла я, а у нього щось смикнулася губа.
- Я завтра поверну тобі гроші.
- Матвій, це ж була моя ідея..
- Я чоловік. - якимось дивним аргументом добив він мене.
- Як скажеш, - видихнула я. Матвій вийшов. А я потерла лоба, перетравлюючи напад буйного великодушшя з сторони чоловіка.
Я повернулася з спортзалу додому і зустріла просто утопічну картину, Матвій скакав на одній нозі по кухні, а на другій нозі, були розводи крові і чомусь приліплена моя воскова полоска для депіляції і при цьому він видавав зичний рик, пораненого звіра.
-А, що сталося? - збентежено запитала я.
- Що сталося? - проричав він. - Нічого не сталося, так дрібничка, порізався. І довго шукав бинт, поки не знайшов якийсь пластир. - на цій заяві мої брови знову поповзли вверх і я таки запідозрила, що він не знає, що у нього наліплено на ногу.
- Ясно. - я пройшла до шафи і дістала з тумбочки аптечку. - Постав ногу на стілець будь-ласка. - іноді він буває на диво зговірливий і наївний. Ногу він поставив, а я різким рухом відірвала полоску.
- А….твою…- далі йшов такий недрукований текст, я навіть не знала, що він може брати такі високі ноти. - Що ти робиш? Ненормальна. Жінка - І він пішов на мене з таким піднятими руками в хапальному русі.
- Тримай себе в руках, сам приліпив воскову полоску для депіляції. Будь чоловіком. - вмовляла я його відступаючи до стіни.
- Я вб’ю тебе, - рявкнув він.
- Сядь. - я самий спокій. А він чогось сів. Я промила ранку перекиснем і заприскала спреєм, який якщо вірити тому, що на етикетці написано, просто творив дива.
- От бачиш нічого страшного.
- Я вже заспокоївся.
- Молодець. А що робив?
- Тумбочку складав, - хмуро буркнув він. На, що моя уява зазнала ступору і відмовилася видати картину, як це мало бути. Я повернулася на купку дощечок, які видно і мали бути тумбочкою, але зібрана конструкція мало то нагадувала.
- А ти раніше таке вже робив? - обережно задала я запитання.
- Звичайно. - впевнено відповів він.
- Ну, добре. - я пішла в свою кімнату і переодяглася в домашні легінси і туніку. Матвій працює, о на то дійсно потрібно подивитися. Тому, обережно пройшла повз дощечок і зробила собі чай. Шоу в мене вже є, потрібно тільки ще хліба і можна дивитися. Матвій хмуро покосився на мене, та далі мудрував з досточками мовчки.
- Я ж замовляла не конструктор, а тумбочку, чому постачальник її не склав? - Матвій дещо замявся з відповіддю.
- Ми трохи не зійшлись в думках, як це треба робити і я їх вигнав. - покаявся Матвій. Я на деякий час замовкла після такої заявки.
- Навіть не знаю, що сказати.
- Я складу сам. - відрубав він.
- Тобі допомогти?
- Я сам. - я знизала плечима і вже просто спостерігала за його роботою. Ну, він дуже кумедно розглядав, прикладав дощечки, шипів і все починав робити заново. Я ще деякий час поспостерігала за його муками, потім закотила очі і пішла на кухню, випробовувати новий рецепт. З коридору час від часу лунали заковиристі вирази і злобне шипіння. Я зробила овочевий салат з лимонною запаравкою, карамельний пиріг, макаронну запіканку з тунцем, а Матвій все продовжував скаладати тумбочку. Зрештою пішла подивитися, як у Матвія справи. Як не дивно, та тумбочку в кучку він склав.
- А ти молодець, ти таки перетворив це й набір дощечок на тумбочку, покосився на мене, та нічого не сказав. - У мене вже готова вечеря, пішли їсти.