Полудкін відкрив очі. Все довкола було біле, але невиразне. Поступово почали проявлятися обриси різних речей — на білій стіні решітка віддушини, нижче — якась картина, а на картині ліс, ніби повалене дерево. Біля дерева реве ведмідь, ні не реве, а свистить. Але це свистіло у вухах.
— Де я? Хто я? Що це довкола? — подумки питав себе Полудкін.
Поступово він приходив до тями. Згадав потяг, себе на площадці вагону. А що далі? Роздивляючись, він побачив біле ліжко, на ліжку білу людину. Це лікарня — нарешті зрозумів Полудкін і настрашився. Він спробував порухати пальцями рук, а потім ніг, легко покрутив головою Зрозумів, що все на місці, заспокоївся і знову заснув.
Наступного разу Полудкін прокинувся від розмови над головою. Говорили двоє — чоловік і жінка. Жіночій голос говорив:
— От бачите, він ожив, а ви не вірили!
— Віжу, віжу, ето ти его виходіла, вєрнула с того свєта.
— Ні, це не я!
— А кто же?
Відповіді Полудкін не почув, але побачив над собою схилену сиву голову з окулярами на носі.
— Ну что, браток, ожил? Благодарі вот ету дєвушку, ето она тєбє жізнь спасла.
Полудкін повернув голову набік і побачив усміхнену до нього дівчину у білому халаті і знову заснув, не встигнувши посміхнутися у відповідь.
Пройшло кілька днів, солдат одужував швидко і вже скоро ходив по палаті. Йому не раз казали, що життя йому врятувала медсестра на ім'я Аня, давши на переливання свою кров і взагалі піклуючись ним найбільше, і що він має їй за це подякувати. І ось, знайшовши зручний момент, Полудкін підійшов до Ані і сказав:
— Ви спаслі мнє жізнь…
Але дівчина перебила його:
— Ні, вас врятував ваш образок!
Полудкін схопився за груди — так, його медальйон був на місці.
Епілог
Виконавши завдання, група Золотого без втрат рушила у Карпати. Рухались по ночах, спочатку кіньми, наскільки це було можливо, потім пішки. На початку вересня вони вже були в Штуківці. За пару днів тут було сформоване з'єднання УПА, яке мало своїм завданням через Чехословаччину дійти до Західної Німеччини, щоб донести всьому світові, що Україна ще не вмерла, що вона все ще бореться за свою незалежність і свободу. Більшість наших героїв з часом опинилися в Канаді і тепер ті з них, хто ще живий, часом бувають в Україні, навідуються і у Печорну.
Доля решти героїв склалася по-різному. Ромко з сестрами знайшли притулок у далекої родини на Волині, де вони вивчилися і позакінчували вищі школи. Коли батьки повернулися з Сибіру, родина з'єдналася, але не надовго, бо діти поодружувалися і мають тепер своїх дітей. В якийсь час Роман вирішив знайти свого друга дитинства і поїхав шукати його слідів у Печорну. Тут він швидко дізнався, що тепер Ярослав Дземан живе у Глядигорах, де працює бригадиром. Друзі зустрілися і розповіли один одному про своє житті по розлуці. Ярослав розповів Романові, як він деякий час переховувався у родичів, але з часом закінчив все-таки семирічку, а потім сільськогосподарський технікум у Тернополі і з часом перебрався ближче до різних місць. Через деякий час, вже в незалежній Україні, їхніми спільними зусиллями на дністровській кручі під крислатим дубом було поставлено капличку-пам’ятник бійцям УПА. Зовсім недавно дуб розбила блискавка, але капличка стоїть досі і видна усім, хто пропливає Дністром поміж селами Печорна і Глядигори. Тато ж Славка помер на засланні, а мама ще живе, але лишилася в Сибіру, бо донька там вийшла заміж і тепер треба бавити онуків. Брати теж прижилися на новому місці і рідко навідуються у рідні місця.
Михайлик після закінчення педагогічного інституту у Дрогобичі став вчителем історії і викладає тепер в тій самій школі, в якій відбувалися деякі події, описані на цих сторінках. Теж має дітей і онучку. У вільний час він пише історію села і, зокрема, збирає матеріали про повстанський рух у Прикарпатті. У вихідні дні він нерідко приводить своїх учнів на дністровську кручу і розповідає їм, як їхні земляки із зброєю в руках боролися за незалежну Україну. Діти ж від батьків знають, що і їхній вчитель історії ще дитиною теж певним чином долучився до цієї боротьби.
Полудкін після демобілізації не поїхав у рідну Тамбовщину, а залишився в цих місцях назавжди. Спочатку він влаштувався трактористом в МТС у Губині та інколи навідувався у Печорну. Тут він, між іншим, розпитував людей про долю родини Коропецьких і знайшов тих, хто з ними листувався. Не вдаючись у деталі, він просив цих людей передати її мосьці подяку за чудесний подарунок, який врятував йому життя. Очевидно, ті люди отримали з Сибіру якусь відповідь, бо згодом директор сільської школи допоміг Полудкіну закінчити семирічку з тим, щоб той мав можливість вступити до технікуму. Отримавши спеціальність механіка, Полудкін поїхав на роботу у Делятин, оженився там на гуцулці і мав двох дочок, справжніх українських патріоток, і помер вже в незалежній Україні. Всі вони так чи інакше взяли участь у визвольних змаганнях нового часу, але це вже зовсім інша тема.
Варто сказати і про долю Вахрушева. У Норильську він став свідком великого повстання в’язнів, керованого колишніми підпільниками ОУН та УПА, що було жорстоко придушене військами МВС, але, тим не менше, мало свій позитивний результат. Після того повстання умови утримування в’язнів були дещо поліпшені, деякі справи переглянуті і декому терміни ув’язнення були дещо скорочені. Закінчивши службу, Вахрушев у тому ж званні капітана, разом із сім'єю повернувся у рідну Удмуртію. Тут його вже ніхто не називав «Пензою толстопятою», а сусіди і родичі довгими зимовими вечорами уважно слухали його розповіді про події в Західній Україні, як він там боровся з бандерівцями. Але слухаючи його розповідь про порятунок вояків УПА малими дітьми, люди добре розуміли, що він там не стільки боровся, скільки вчився і цю науку передавав їм, удмуртам.