Отримавши від Полудкіна ліхтарик, Косяченко поліз у темну і вогку пивницю, але крім купи торішньої бульби нічого там не побачив. Після обшуку збори пішли досить швидко, тим паче, що багато брати не було дозволено. Дрібно хрестившись, сестри з вузликами почергово виходили в двір, а матінка, знайшовши момент, в темноті зловила праву руку Полудкіна і втиснула в неї невеликий металевий предмет з ланцюжком. Солдат миттєво зметикував, що це якийсь медальйон і сховав його в кишеню. Коли всі зібралися у дворі і були готові до виходу, батько почав цілувати дітей і нахилившись до сина шепнув у вухо:
— Ромчику, втікай!
Хлопчик тільки на це і чекав. Ноги самі несли його через сад до перелазу. Та негайно ж за спиною він почув:
— Стой, гадьониш! Стрєлять буду!
І майже зразу прогримів постріл, за ним другий. Та Ромко був вже за плотом. Він знав, куди бігти. У сотні метрів від хати був тільки йому відомий вхід до печери у хащах на схилах Дністра. Та від хвилювання він не міг у темряві зразу віднайти щілину, яку сам назвав «Зміїна нора». Вже близько почувся тупіт чобіт і Ромко просто причаївся у кущах. Через хвилину тупіт затих і він почув голоси:
— Он нє мог далєко убєжать. Фонарік єсть?
— Батарєйка сєла.
— Дурак! Стой тут, я сейчас принесу лампу.
Настала тиша. Ромко боявся поворухнутися, але рука затерпла і він витягнув її вздовж голови. Пальці доторкнулися до холодного шерехатого каменя. Ось тут — зрозумів Ромко і потихеньку поповз вперед. Під каменем була та сама «Зміїна нора». Ромко прослизнув під камінь і просунувся на кілька метрів вперед. Він знав, що далі буде небезпечне провалля, тому зупинився і завмер. Через кілька хвилин знову почулися глухі голоси, тупотіння ніг і слабе блимання світла в щілині. Ромко прислуховувався до голосів:
— Здесь нікого нєт і там тоже нєт! Навєрноє он упал вніз!
— Черт с ним… Так і скажем… Пошлі назад.
Ромко все ще лежав тихо, з провалля тягло вогкістю і холодом. Скоро він почав замерзати і мусив трохи порухатись. Він присунувся до отвору і прислухався. В селі гавкали собаки, чулися якісь голоси, але далеко. Ромко виліз з печери. Назовні було тепліше і він ліг на минулорічному рудуватому листі, зігнувшись мов равлик під кущем. Та спати він не міг. Зуби цокотіли від холоду і страху. Ніч здавалася безконечною, думки безладно роїлися в голові. Час від часу Ромко підводився і робив руханку для зігріву і знову лягав. Під ранок холод став нестерпним і хлопчик знову заліз у нору, тепер там було тепліше, ніж назовні. Здається, він все-таки трохи поспав. Коли ледь розвиднилося, він, ховаючись серед кущів і дерев, обережно пішов на розвідку. Треба було подумати, як врятувати Ореста, який з пораненою ногою залишався під стріхом у самому лігві ворогів. Ромко розумів, що у порожній хаті могли поселитися солдати. Намагаючись не ступати на сухі сучки, він тихенько рухався в гору. Не пройшов він і десяти кроків, як у тумані розгледів скоцюблену фігуру вартового. Солдат притулився до дерева, либонь навстоячки спав. Ромко зрозумів, що порятунок Ореста треба відкласти до слушного часу. Він присів і на колінках поповз назад. Він не хотів зайвий раз заходити до печери, щоб не протоптати до неї помітну стежку. Стежка могла викрити його сховище москалям. Натомість крутим схилом у непролазних хащах дерену і ліщини він почав спускатися до Дністра. Стінка була дуже висока, суцільно заросла кущами і буками пости повитими плщем. Корчі були майже непролазні, але Ромко знав усі стежини напам’ять. Близько до берега під сірим каменем жебоніло невеличке джерело. Ромко випив холодної вони і помив лице, витершись сорочкою. Настрій помітно покращився. «Направду вода помічна» — подумав хлопчик і вперше сам до себе посміхнувся. Після холодної ночі хотілося їсти, отож, треба було подумати про їдження і Ромко пішов берегом на пасовисько, що починалося за стінкою на вигині річки. Там діти щодня пасли корів і завжди мали щось поїсти.
Однак було ще занадто рано і на пасовиську нікого не було. Сонце виходило з-за гори, його промінчики прорізували тоненькі, наче пір’ячко, хмаринки. Потягнув слабкий вітерець і розігнав ріденький туман над річкою. Ставало тепліше. Ромко помахав руками, трохи пострибав і хотів десь присісти і зауважив, що на траві було мало роси. «Нині може бути дощ», — подумав хлопчик. Він глянув на сонечко і знову мимоволі посміхнувся. Направду, на сонечко не можна дивитися без посмішки. В кущах весело цвірінькали пташки. Ромчик прислухався до них і згадав про ліщину. Горішки вже почали достигати і ними можна було вгамувати голод. Хлопчик піднявся догори і невдовзі нарвав повну пазуху горіхів разом з листяною обгорткою і став лущити їх камінцем біля самої води, що злегка хлюпала на дрібному нарінку. Горішки були ще білі, але їх вже можна було їсти. За смаком вони нагадували молоко. Ромко так захопився своєю справою, що не помітив, як з гори навкіс до пасовиська почали виходити корови. За ними тяглися дітиська. Треба було обрати серед них надійного хлопця і попросити про допомогу у цьому скрутному становищі. Ромко ліг за каменем і почав роздивлятися. Він вже добре знав про правила маскування і затямив, що голова ніколи не має виділятися на тлі неба. Тому він обрав брилу, за якою стояв густий кущ шипшини. Тепер він буде непомітним. Поки що Ромко не пізнавав серед дітей нікого — було занадто далеко. Корови рухалися дуже повільно і мало піти багато часу поки вони наблизяться. Між тим, на березі, далеко, ген аж біля порому з’явилася група солдат. Вони щось завантажили у човен, а потім самі посідали в нього і поплили на другий берег. Там було село Глядигори.
Ромка зацікавило, що вони там мають робити і почав слідкувати за солдатами. Солдати переправилися на другий дуже положистий берег, розвантажили човен і посунули вздовж зарінку, наближаючись до хлопчика. Ромко відповз за кущ у хвощі і спостерігав за солдатами з-за корчів. Коли вони вже були напроти, Ромко розгледів, що солдати тягнуть за собою кулемет, який всі в селі називали машінґвером або скорострілом. Деякі солдати несли в руках металеві коробки, очевидно, з набоями, двоє були з рискалями. Група пройшла ще далі і зупинилася на околиці села під густими вербами. Гілки дерев звисали майже до землі і було погано видно, що солдати там роблять. Але, принаймі було видно, що вони почали копати землю. В цьому було щось загадкове. Невже вони хочуть закопати машінґвер? — подумав Ромко. І дійсно, солдати затягли кулемет в яму, але не зовсім. Ствол стирчав дибою догори.
Тим часом діти вже наблизилися до Ромка і він вже пізнавав декого з них. Треба було вибрати серед них найнадійнішого. Таким би міг бути приятель Ромка Славко Дземан, син вчителя сільської школи, але його щось не було видно. Та з рештою, Ромко міг покластися на будь-кого, він для всіх був великим авторитетом не тільки тому, що був сином священика, але і тому, що був найрозумнішим. Діти нерідко під час випасання худоби говорили між собою про різні події в селі і околицях. Вони знали значно більше, ніж про це уявляли дорослі. Правда, старші діти не все говорили молодшим, бо все знати їм було ще зарано. Отож існували певні таємниці. Одною з них була та, що десь неподалік села була криївка вояків Української Повстанської Армії. Щоб не виказати таємницю молодшим, старші називали повстанців в розмові між собою «лісовими чортами». Однак ніхто з дітей достеменно не знав, де знаходиться та криївка. Ніхто, окрім Ромка. Він знав, бо інколи за дорученням тата відносив для бойовиків деякі пакунки ніби з харчами, а може ще з чимось. З рештою, дорослі теж знали про криївку, бо харчі для партизан збирали з усього села. Почергово для них пекли хліби, здавали молоко, яйця. Коли хтось різав кабанчика, половину сала теж виділяв партизанам. Постачанням харчів займалася одна людина. Але вже де і як вона передавала хлопцям харчі, не знав майже ніхто, або удавав, що не знає.
Отож, Ромко міг довіритися будь-кому з дітей і став терпляче пазити, щоб у зручний момент когось покликати. Довший час корови повільно рухалися по лузі, пощипуючи соковиту траву, а діти сіли кружечком під горою. Пройшов деякий час і нарешті виявилася нагода, коли чиясь руда корова полізла в хащі чагарів неподалік Ромка і її став виганяти малий Михайлик. Вигукуючи «Ги, мала!», він намагався вигнати корову на пасовисько, але вона заплуталася в кущах ожини і кропиви. Ромко стиха покликав його: «Міську!» Та Михайлик не почув і вже вигнав ту неслухняну корову на відкрите місце і почав віддалятися разом з нею. Тоді Ромко гукнув голосніше «Міську, стій!». Михайлик зупинився і закрутив головою на всі боки, не второпавши, хто його кличе. Ромко на секунду підвів голову і гукнув: «Ходи сюди!» Коли вони присіли за каменем, вкритим жовто-зеленим лишаєм, Ромко коротко повідав, що він втік від москалів і наказав Михайликові принести в обід щось поїсти та розповісти про новини в селі.