— Тоді побалакаємо, а зараз біжи і про мене мовч! Зрозумів? — швидко сказав він. Ромко не затримував Михайла довго, бо варував аби інші діти чогось не запідозрили. Михайлик побіг за коровою і скоро приєднався до решти пастушків.
Ромко знову подивився в бік москалів. Їх вже не було видко, але ствол скорострілу таки стирчав догори. Не побачивши нічого цікавого, Ромко ліг на траву горилиць, дивився на білі хмари, що почергово набігали на сонечко, і скоро задрімав. Він не знав, скільки пройшло часу, коли раптом скоростріл заторохтів. Ромко настрашився і поспішно відповз за камінь. Однак стрілянина йшла в інший бік. Випустивши кілька черг, кулемет затих. Ромко почекав ще трохи, але стрілянина не поновилася. Він обережно заліз на дерево, щоб подивитися, куди саме стріляли солдати. Ховаючись на стовбуром, щоб бути непоміченим з протилежного берега, хлопчик виліз на кілька метрів уверх. З дерева йому було дуже добре видно і протилежний лівий берег, і пасовисько, і стінку правого берега. І, власне, стінка зразу привернула увагу хлопчика. Було ясно, що стріляли саме туди. Кулі зрізали вершечки дерев і у прямовисній скелі відкрився темний отвір, що був входом до відомої в селі печери. Люди називали її «Дука», але в ній мало хто бував. Дорослим вона була зовсім нецікава, та і влізти в неї можна було хіба драбиною знизу або зверху на линві. Деякі діти ж там бували, особливо Ромко зі Славком. Взагалі, печер біля села було кілька, тому його і назвали «Печорною». Печер було стільки, що навіть ніхто не знав скільки їх точно є. Деякі печери мали дуже непомітні входи під каменями, як та «Зміїна нора», інші мали по два або більше входів і були з’єднані між собою. Одним словом, це був справжній лабіринт, в якому можна було дуже легко заблукати. Тому більшість дітей і боялася в них влізати. Але не Ромко зі Славком. Вони настільки вивчили той лабіринт, що могли рухатися без помилок із закритими очима. Та там і було так темно, що хоч в око стрель — закривай чи відкривай очі, все одно нічого не видно. Але хлопчики мали німецький ліхтарик, який давав світло, якщо швидко-швидко натискати на спеціальну скобку збоку. Цей ліхтарик у поспіху, тікаючи від москалів, забув німецький офіцер, який квартирував у хаті Коропецьких. Отож діти ним користувалися в печерах. Інакше б вони і не дали собі ради у тому хитросплетінні підземних ходів. Ось в цій «Дуці» і переховувалися бойовики. Коли треба, вони виходили на операції, через день хтось з них приходив на умовлене місце за харчами, але без потреби з печери не виходив ніхто. В одному з віддалених її розгалужень зверху постійно текла вода і люди в печері завжди мали що пити і могли навіть щодня вмиватися і голитися. Щоб внизу не було болота, партизани продовбали рівчак, яким відводили воду в одну з тріщин. Цю тріщину використовували також як «туалет». В селі всі підозрювали, де переховуються боцовики, але про це не було прийнято говорити. Тому москалі і не мали жодної гадки про криївку. Тепер же Ромко зрозумів усе. Москалі якимось чином довідалися про неї і тому приїхали в село у такій кількості, щоб перекрити партизанам усіх можливі шляхи відходу і змусити їх здатися у полон. Хоча вони знали, що повстанці ніколи в полон не здаються. Ачей вони сподівалися виморити їх голодом. Ромко вже хотів злізати з дерева, коли побачив якусь фігуру, яка з’явилася на входом до печери. Тримаючися рукою за гілку найближчого дерева, щоб не впасти, ця людина піднесла до рота якусь трубу з широким отвором і закричала. До печери було досить далеко, але Ромко добре чув, усе, що прокричала людина:
— Хлопці здавайтесь! Ви оточені і шансів втекти у вас нема. Складіть зброю і вилазьте по одному. У вас не будуть стріляти. За указом Сталіна, усім хто складе зброю, гарантовані життя і свобода!
Людина, яка безперечно була зрадником, у різних варіантах повторила те саме кілька разів, але у відповідь була повна тиша. Ромко боявся, що хтось з бойовиків вилізе, спокусившись на обіцянку самого Сталіна. Хто такий Сталін він точно не знав, але розмов про його всесильність було багато. Тому, коли його питали про нього молодші діти, він для простоти пояснював, що Сталін — то російський цар, хоча він знав, що царя ніби вже давно скинули. З печери не було жодних знаків життя і людина з трубою скоро зникла. Але Ромко з дерева ще не злізав, чекав, що буде далі. А далі знову заторохкотів кулемет. Солдати стріляли по печері. Більшість куль потрапляло в скелю, викрешуючи з неї дрібні камінці, але щось потрапляло і всередину. Та Ромко знав, що партизани не такі дурні і відійшли в глиб печери, де вони були для куль недосяжні. Настрашившись, щоб солдати не почали стрілянину і довкола печери, Ромко зліз з дерева і став чекати Міська. Чекати довелося довго. Діти знову пригнали корів на пасовисько, але Михайлика серед них не було. Їхню рябу корову випасав хтось інший.
В цей день Полудкін напросився чергувати по відділенню, яке розмістилося в хаті священика. Він переконав командира, що може зробити добрий обід з харчів, які були в хаті, поки решта стоятиме на постах. Той з радістю погодився. Коли всі розійшлися, Полудкін піднявся драбиною під стріх і привідкривши ляду стиха сказав:
— Ей парень! Слишиш меня?
Відповіді не було. Тоді він гукнув голосніше:
— Ей парень, ето я! Не бойся!
Орест взяв автомат і відповів тихо:
— Що таке?
— Перень, уході, сегодня ночью уході. Я виведу тебя за село.
— Я не можу йти…
— Что ранен?
— Так, у ногу.
— Ясно…
Полудкін зліз і заходився готувати обід, але думки роїлися довкола питання, як не ускладнити далі ситуацію. Йому було шкода хлопця там на горі, і своїх теж було шкода, але найбільше було шкода себе. Якщо той бандерівець якось виявить себе, або його хтось знайде під стріхом, то трибуналу йому не минути. Не знати ж, як той поведе себе бандерівець. Солдат і цю ніч майже не спав, усе боявся, що хлопець злізе вниз і усіх їх перестріляє з автомату. Він навіть переконував командира відділення знайти якесь інше місце для ночівлі, але не знайшов для цього вагомих підстав. Досі він нікого не вбивав і тепер тільки виразно зрозумів, вбити людину нізащо йому не під силу. Це так, але що робити? Що робити далі? — вертілося у нього в голові. Поки що треба дати хлопцю щось поїсти, вирішив Полудкін у побоюванні, щоб бандерівець у пошуках їжі не спустився вночі вниз. Він взяв буханець хліба, відрізав кусінь шпондера, який знайшов у коморі, потім подумав і дістав з речового мішка бляшанку згущеного молока, яку виграв у карти в Косяченка, і поклав все це у торбину, знайдену на кухні.
Поміркувавши трохи, Полудкін здогадався додати в торбину пляшку з водою. Потім він вийшов у сіни і знову виліз наверх.
— Ей, парень! Возьмі поєсть, — гукнув він у темряву і поставив торбу край отвору. Потім подумав і додав:
— І не вилазь с оттуда. Ми скоро уйдем…
Спустившись долі, Полудкін продовжив похмуро поратися на кухні. Заглиблений у свої думки, він механічно чистив картоплю і буряки, різав сало, кришив цибулю і капусту, поки на вогні закипала вода. Коли все було готове, він хотів був відсунути баняк з вогню і взявся за вушка голіруч. Негайно він опік собі руки, від болю випустив баняк на пічку, той перевернувся і весь окріп вилився солдату на ноги. Вода налилася і в чоботи, ноги нестерпно запекло, але солдат, поспіхом сівши на підлогу, ніяк не міг стягнути ті кирзаки з ніг. Нарешті впоравшись з ними, він босий побіг до школи, де крім штабу також розмістилася санчасть. Лікар, радий з того, що має справу не з пораненим, а лише з хворим, для форми посварив Полудкіна і в той же день при нагоді відправив його до лазарету у район. Полудкін, не дивлячись на болі, почував себе найщасливішою людиною на світі, бо завдяки цю нещастю виплутався з тої ситуації, в якій опинився в силу обставин і «слабості» власного характеру.