У Ромка теж настрій був невеселий, бо не знав, що його робити далі в цій ситуації. Він навіть менше переживав за себе, як за улюбленого старшого брата, який лишився у ворожому лігві голодний і слабий. Уява раз на раз малювала картини одна одної страшніше — як москалі викривають Ореста і як він вмирає від ворожої кулі, стікаючи кров’ю. І він нічим йому допомогти не може і навіть не знає, куди тепер подітися самому. Ні тато, ні мама не мали родичів по сусідніх селах. Вони приїхали в Печорну здалеку. В самій Печорній шукати допомоги у людей небезпечно. По тому він думав далі: раз тато казав тікати, то якийсь порятунок має бути. І ось нарешті у голові сяйнула думка: «Отець Василь!». Справді, отець Василь Романюк мав парохію в Губині, це недалеко. Він відвідував тата досить часто і вони інколи довго балакали при закритих дверях. Отож, він є надійною людиною, вихід є! Але якщо і отця Василя арештували, то тоді що? А якщо не арештували, то як він допоможе врятувати Ореста? Ромко не міг лишити брата в небезпеці, але врятувати його сам-один не в силах. Не відомо, як довго залишаться в селі москалі. Все залежить від того, як себе будуть вести партизани. Поступово думки в голові починали приходити у певний порядок. Треба якимось чином врятувати партизан, а вже з їхньою допомогою рятувати Ореста. Але як їх можна непомітно вивести з печери? Із «Зміїної нори» був хід до Дуки і він його знав, але шляхи доступу до нори перекриті. З другого боку, якщо він і пробереться до бойовиків, то все одно вивести їх усіх через «Зміїну нору» не вдасться.
У таких думках проходив день. Ромко вже майже все непомітно з’їв і знову був голодний. Якби не дощ, можна було б знову піти по ліщину або хоча б по ожину, але вбрання треба берегти сухим. Тим часом він відчув, штанці вже мокрі. Він помацав довкола — у сховищу була вода. Ромко настрашився не на жарт. Він не міг зрозуміти, звідки взялася вода. Але не видно було, щоб вода швидко піднімалася, Ромко заспокоївся і все зрозумів. Від дощів вода з усіх боків стікала до Жабиного ока і саме тому піднялася і почала заливати вхід до печери. Він знав, що треба робити — роздягнутися «на голяса» і скрутити одежу найтугіше, щоб не дуже намокла. Так він і зробив і посунув спиною по воді до виходу, намагаючися тримати згорток вище. Вода дійшла вже до половини отвору, але Ромко щасливо дістався зовні. Одежа, правда, намокла, але не дуже. На щастя саме в цей час дощ падати перестав. Ромко побіг вниз до лісу і вбрав під деревом штанці та сорочку. Звичайно, що взуття він не мав.
Знизу було добре видно всю долину аж до самого верху. Якщо би Місько йшов зверху, то Ромко міг його побачити, але Місько, хоч малий, міг зрозуміти, що від села просто в долину йти небезпечно. Тому він піде лісом. Не тим, що тягнеться по схилах Дністра, а тим, що з другого краю долини. Отож Ромко почав спостерігати за лісом, сидячи під деревом. Дощ то переставав, то знову падав, але зверху краплі падали весь час. Ромко знайшов дещо похилу липу і притулився до її стовбура. Це його трохи рятувало. Час минав, Ромко вже почав замерзати, але на узліссі нікого не було видно. Ромко помахав руками, з’їв рештки хліба і сала і дещо зігрівся. Вже веселіше він подивився в бік і лісу і побачив між дерев дві фігурки, одну меншу, а другу більшу. Він спочатку занепокоївся, але потім зрадів, пізнавши у меншій фігурі Михайлика. А хто ж то другий? Чи не Славко часом? Ромко придивився пильніше. Так і є, Славко. Забувши про обережність, він побіг хлопцям назустріч. Ті побачивши його, побігли теж.
— Здоров, друзяка! Здоров, друже! — вигукнули обидва, кинувшись у обійми.
— Ти звідки? — дещо отямившись, спитав Ромко Славка.
— Втік!
— Як?
— Військова таємниця! — пожартував Славко.
— Про це потім, а зараз — до сігли в халабуду. Там і поговоримо.
Халабуду колись спорудили лісоруби, але в ній давно ніхто не бував. Там було сухо, бо була зроблена добротно. Мала навіть якісь двері. Зразу Ромко з’їв ще досить теплої бульби, випив і майже гарячого молока з пляшки. Про це все подбала мама Михайлика. Потім почалася розмова. Михайлик розповів про новини, а саме, що солдати позганяли позабираних в людей коней на подвір'я плебанії і тримають їх у великій стайні Коропецьких. Він хотів вже іти, але хлопчики його затримали, бо міг ще знадобитися. Вияснивши обставини втечі Славка, в яких не було нічого цікавого, діти перейшли до діла: Що робити далі? Ромко розповів про свій намір врятувати бойовиків, але як до них дістатися? Найліпше би це можна було зробити через печеру коло Жабиного ока, але чи є з неї прохід до Дуки? Хлопчики обговорювали цю можливість і тут Славко згадав, що йому давніше розповідала бабця. Ніби хтось колись впустив у Дуку півня і качку. Півня більше ніхто не бачив, але качка на другий день вже плавала по Жабиному оці. Та сама качка! Отож прохід існує, його треба тільки знайти. Хлопці зразу загорілися тою ідеєю. Перш за все треба мати ліхтарик і взуття. Німецький ліхтарик, свічки і ще деякі речі Ромко тримав не в хаті, а у «Зміїній норі». Там же були старенькі черевики. Отож, як не крути, лізти до тої нори таки треба. Це головне. Треба також мати якийсь міцний шнурок на всякий випадок. Треба також взяти щось поїсти партизанам перед втечею. Справу відкладати не можна, тому все треба робити швидко. Михайлика відправили додому, щоб приніс завтра зранку якмога більше харчів. Ромко пішов на розвідку до «Зміїної нори», а Славко теж пішов до села, щоб взяти у бабці чи у сусідів трохи теплих речей.
Ромко лісом підкрадався до рідної хати і з-за дерев виглядав, де саме стоїть москальська стежа. Поки що нікого не було видно. Ось і той крислатий дуб, біля якого стояв солдат вчора вночі. Ромко причаївся в кущах ожини і став пазити довкола. Нікого не було видно, але Ромко не спішив. І доречно. Скоро від їхньої хати вийшов солдат з ґвером і пішов до дуба. Там він зупинився і тут же з-за стовбура перед ним опинився другий. Вони про щось побалакали, а потім обидва сіли під деревом і, спершися об нього плечима, запалили цигарки. Було видно, що вони боялися, щоб їх ніхто не побачив, бо ховали вогники в долонях, а другою рукою розганяли дим. До «Зміїної нори» було не більше двадцяти метрів і Ромко вирішив ризикнути. Тим більше, що солдати не могли його бачити, бо нора була нижче на схилі. Ромко перехрестився і крадькома підійшов до нори і вслизнув туди. Він швидко намацав сховок. Там лежав ліхтарик, дві свічки, сірники, ножик і ще якісь дрібниці. Але в поспіху Ромко черевиком відсунув ножик вбік і він впав вниз у провалля. От нещастя! Вже обережніше він забрав решту речей, запхав їх за пазуху, черевики зв’язав шнурками, повісив через шию і поліз назад. Перед виходом він прислухався. Все було тихо. Тоді він остаточно виліз і почав відходити назад вже низом, обминаючи якнайдалі той дуб нагорі. Коли він вже був на достатній відстані, він знову піднявся наверх і подивився до дуба, але вже нікого не побачив. «Справу зроблено!» — полегшено зітхнув він, взув черевики і, тримаючись залісненого берега спустився нижче в долину. Коли вже від дуба можна було побачити лише вершечок, він перейшов долину і пішов до халабуди. Славко був вже тут. Він приніс кожушок, штани і грубу сорочку для Ромка, шнурок і дещо поїсти. Сам він вже був вбраний тепліше. Хлопчики випробували ліхтарик, трохи поїли і полягали спати, вкрившися кожушком і притулившися один до одного. Так було тепліше.
Діти в халабуді прокинулися рано, поснідали і стали чекати на Михайлика. Але Михайлик прийшов не сам. Нині корів вигнали не на берег, а сюди в долину. І кожен з пастушків мав при собі торбинку з їжею. Вони почергово все позносили до халабуди і хлопці почали готуватися до «акції». Вони поскладали речі на кожушок, все міцно скрутили і прикріпили до згортку шнурок. Цим шнурком вони мали тягти за собою той клумак з харчами. Свічки, сірники і ліхтарик вони мали при собі.
День був похмурий, знову заповідало на дощ. Хлопчики підійшли до Жабиного ока і побачили, що вода вже відійшла. Замулений отвір до печери був майже відкритий, в норі теж було болото. Вони познімали штанці і полізли у воду. Спочатку вони заштовхали в нору речі, повім влізли самі. Перше ніж, рухатися далі, Ромко велів помолилися, після чого відчайдухи поповзли вперед. Славко ліз попереду, а Ромко на шнурку тягнув згорток. Хід поступово розширювався і скоро хлопці опинилися у невеликій залі, в якій вони вже один раз колись були. Вони запалили свічку і почали досліджувати печеру. Фактично це була не заля, а велика тріщина, яка звужувалася вгорі. Підлогу утворювали кам’яні плити, а далі камінь був вкритий сумішшю жорстви і глини. Ще далі темніла велика калюжа, яку можна було обійти хіба по болоті з боків. Якщо звідси був якийсь вихід, він би мав бути десь за калюжею. Славко зняв черевики, засукав штанці і зі свічкою ступив у воду. Вода була така холодна, що аж ломило кістки. Тим не менше Славко обережно перейшов калюжу і вперся у кам’яний уступ, яким стікала вода. Вода текла у калюжу, з якої витікала у вузьку щілину зліва. Славко виліз на уступ і проліз уперед. Хід звужувався і вів праворуч. Внизу текла вода маленьким струмочком. Ступаючи по воді можна було протискатися вперед боком. Легенький протяг відхиляв полум’я свічки, тому Славко зрозумів, що хід далі є. Він вже швидше повернувся назад до Ромка. Вони загасили свічку і удвох розтерли задубілі ноги Славка. Коли ноги зігрілися, Славко взяв ліхтарик і, час від часу освітлюючи дорогу, рушив уперед. Ромко з клумаком рухався за ним.