Хід вів уверх, часом звужувався, тоді застрягав клумак і його треба було витягати двома руками, а це було дуже незручно, бо у тріщині розвернутися було складно. На щастя тріщина поступово ширшала, але тепер через кожні 10–15 метрів шлях перешкоджали невеликі уступи, а на долі траплялись неглибокі калюжі. Славко зрідка освітлював хід ліхтариком, малі рятівники перепочивали і рухались далі.
Через годину вони вийшли у нову залю, значно більшу і вищу. Посеред неї було озерце а зверху де-не-де звисали кам’яні бурульки. Вони ніби потрапили у казку. Було одночасно і страшно, і захоплююче. По боках залі були уступи різної висоти або окремі брили каміння. Діти запалили свічки і пішли досліджувати залю з різних кінців. Ромко пішов ліворуч і знайшов біля самої підлоги вузьку щілину. Він кинув у неї камінь і камінь загуркотів кудись вниз. Ромко пішов далі, але більше нічого не знайшов. Славко ж знайшов два майже однакові ходи. Діти порадилися і вирішили лізти тим, що ширший. Рятівники рушили уперед. Прохід інколи ставав дуже тісним, але рухатися було можна, часом боком, часом загнувшись. Знову дуже заважав той клумак. Наші дослідники минули дві невеличкі залі, між якими можна було лише проповзти і знову опинилися у великій залі. Роздивившись, вони зрозуміли, що це була та сама, в якій вони вже були раніше.
Діти вже були достатньо змучені. Треба було відпочити і поїсти. Вони розв’язали клумак, дістали хліб, варені яйця, сало, яблука. Води в них не було, але вода була в озерці.
В цей час Вахрушев знову допитував Ковеля, але той відмовлявся відповідати на будь-які питання. Він говорив тільки, що його нудить і що в нього дуже болить голова. Капітан викликав фельдшера і той сказав, що у полоненого, очевидно, струс мозку, а з ногою нічого страшного — тільки дещо розтягнув мя'з, через три дні все пройде. Однак йому би треба полежати ще один день. Вахрушев замислився і вийшов перекурити. Як раз Михайлик гнав з пасовиська корову.
— Мальчик, іді сюда! — гукнув до нього Вахрушев.
Михайлик з острахом підійшов і привітався:
— Слава Ісусу Христу!
— Слава, слава. Іді прінєсі молока.
— Куди?
— Занєсеш в кабінет директора. Знаєш?
— Добре.
Михайлик побіг за коровою додому. Мама видоїла корову і налила молока в глечик.
— Іди вже віднеси йому того молока, най би він ним захлинувся до дідька!
Хлопчик взяв молоко і пішов до школи. Вартовий впустив дитину всередину, не спитавши нічого. Михайлик постукав у кабінет директора, але ніхто не відповів. Тоді він обережно відкрив двері висунув голову:
— Можна?
Людина, що сиділа до нього спиною, повернула голову перев’язану брудним бинтом. Капітана не було видно, але Михайлик сказав:
— Я приніс молоко.
— Став на стіл, — байдуже відповіла людина, і Михайлик зайшов до кабінету. Він вже знав, що москалі спіймали одного бойовика і зрозумів, що це саме він. Сам не знаючи чому, він захотів поділитися з партизаном таємницею і прошепотів:
— Ромко зі Славком пішли рятувати ваших через «Жабине око».
Не встиг Ковель нічого відповісти, як у кабінет зайшов директор. Він буквально на хвильку вийшов у якійсь справі і тепер був дуже роздратований, побачивши хлопчика наодинці з партизаном. Хоча жодних підозр в нього не виникло, це все-таки був непорядок — лишати полоненого самого. У досаді він гримнув на дитину:
— А ну-ка, бєгі отсюдова, пострєл!
Михайлик шмигонув у коридор і побіг додому.
Ковель між тим замислився. Очевидно, Ромко і Славко були сільські хлопці, але що то за «жабине око»? Зразу він нічого не розумів. Голова, дійсно, дуже боліла. Капітан щось питав його, а він думав про своє. Нарешті, він збагнув, що якийсь порятунок друзям буде. Це докорінно міняло ситуацію. Їм негайно треба подати надію. Треба погодитися з капітаном і піти на переговори з бойовиками. Капітан же все питав його:
— Так будєм молчать или как?
— Пити хочу, — відповів Ковель.
Вахрушев налив у склянку молока і підсунув Ковелю. Той повільно взяв молоко і став пити маленькими ковтками. Він все ще думав, що його робити. Міняти тактику поведінки зразу після зустрічі з хлопчиком він не хотів, щоб не викликати на того підозри. Але треба робити вигляд, що він готовий на поступки. Що сказати друзям він знав. А поки що він сказав капітану:
— На зраду я ніколи не піду!
— Какая «зрада»? Ви только сделаєтє доброє дєло і для себя і для ваших товаріщей.
— Я вам не вірю.
— Повєрьтє документам. Вот приказ о помилованіі, добровольно сложившим оружиє. Єслі не будєтє упорствовать, ви попадєтє в ету катєгорію. В протівном случає вам грозит 25 лєт, нє мєньше. Ви вєрньотєсь на свободу глубокім старіком. Не губітє свою жизнь.
— Я думаю, що сидіти мені все одно доведеться. А свою долю кожен вирішує сам. Я можу тільки сказати хлопцям, що я живий.
— Вот і прекрасно! Нам больше нічего нє надо, — зрадів Вахрушев.
В цей день в Дуці панував зосереджений настрій. Пошуки виходу з печери тривали безперервно. Партизани вже досконало вивчили весь лабіринт ходів, але всі вони були тупикові. Зранку Довбуш прив’язав шифровку до ніжки голуба і випустив його з печери. Москалі зразу помітили птаха і почали стрілянину. Якщо вони його не збили, голуб принесе повідомлення до зв’язкового у Губині. Той ланцюжком має передати повідомлення Шрамові. Це може зайняти багато часу. Треба робити щось самим. З глибини печери бойовики кинули три гранати в отвір, намагаючись докинути до табору москальської стежі. Гранати не могли долетіти і вибухали перед печерою у деревах. Кожен раз у відповідь з того берега починав стрілянину кулемет. Десь по обіді в печеру донісся металевий голос:
— Друзі, ви чуєте мене? Друзі, ви чуєте мене? — це кілька разів через рупор повторив Ковель, стоячи над печерою разом з Вахрушевим і кількома солдатами.
— А ну, тихо! — скомандував Золотий. Та всі і так замовкли у напруженні.
— Друзі, слухайте мене уважно і думайте самі що вам робити. Я живий і моєму життю ніщо не загрожує. Зі мною проблем не буде! — так кричав Ковель і повторив та саме кілька разів.
Однак його вже ніхто не слухав, всі разом повеселіли, потискали один одному руки і говорили: «Тримаймось!»
В останній отриманій від командування інструкції говорилося про введення умовної сигналізації у випадках, коли є можливість спілкуватися з вояками, взятими в полон. Цю таємну інструкцію не видавали емгебістам навіть зрадники. Слова «слухайте мене уважно» означали, що за ними буде слідувати важлива інформація. «Думайте самі, що вам робити» означало «тримайтесь до кінця». Слово «проблема» у будь якому контексті означало, що допомога вже йде. Бійці не мали жодної уяви, яка може їм йти допомога, але вірили, що це правда.
Ромко і Славко, перекусивши, приступили до нових пошуків. Вони знову пішли до тої щілини, яку раніше бачив Ромко вздовж лівої стіни. Підлізши під скалу, Славко посвітив униз ліхтариком, дзижчачи ним у тиші щосили. Він розгледів, що за щілиною внизу була дуже велика заля, стеля якої була майже на рівні щілини. Більше він нічого не встиг побачити, бо швидко стискати ліхтарик заболіла рука. Тоді Ромко казав Славкові тримати його за ноги і заліз у щілину якнайглибше. Він висунув голову у простір і став дзижчати ліхтариком почергово правою і лівою руками. Щілина обривалася високим уступом, а самій залі не було видно кінця. Він подригав ногами і Славко його витягнув назад. Хлопчики обговорили, як робити спуск і першим почав спускатися Ромко. Він перев’язався шнурком під раменами і взявся за нього обома руками. Славко тримав шнурок через плече, наступивши на кінець ногою і стоячи спиною до щілини. Так Ромко спустився добре. Потім Славко спустив клумак і став думати, як йому спускатися самому. Він позносив каменів, яких було багато довкола і навали їх на кінець шнурка, зробивши на ньому великий ґудз. Сам він задом поліз у щілину і, спустивши ноги, випробував, чи міцно тримає шнурок. Здалося, що міцно, і Славко почав спускатися. Ромко світив йому ліхтариком. Славко вже спустився досить глибоко, коли шнурок раптом тихо, а далі швидше поїхав і хлопець разом з ним впав униз. На щастя, вже не було так високо і Славко нічого не пошкодив, хоча трохи настрашився.