— Тобто… — проказав Хаас, — Можна сказати… даруйте, отче — «срака» чи той… «піхва» — і це просто нормальне слово?
— Так, — усміхнувся Саґара.
— «Піхва» — це і в нас нормальне слово, — Коннор застібнув мішок. — Але ти його забудь, новіцію. Якщо хочеш скласти довічні обітниці, звичайно. Он, Пацек вже забув. Пам’ятає тільки слово «срака». Справжній шінденівець.
— Я тебе вб’ю колись, вилупку, — Пацек сказав це вже не жартома.
— Ану, цитьте! Урусай! — гримнув на обох Саґара. — Бо посаджу обох на хліб і воду.
Від власного крику в голову гупнув біль.
— А якщо хочеться вилаятись — то що ви робите? — Хаас знов відвернув бесіду від небезпечної точки.
— Ну, є різні засоби… Можна перейти на латину або на ґелік…
— А якщо людина не знає інших мов?
— В нас є декілька градацій ввічливості. Можна просто вживати найгрубіші форми. Наприклад, я сказав зараз — «урусай!». Це значить просто «гамірно» — але казати так грубо. Або: латиною можна сказати тільки «вони». Просто «вони». Але в нас не так. Коли я подумки кажу «вони», наприклад, про мешканців Мінато, я вживаю слово «аноката». Це ввічливе «вони». А коли думаю про Ріва — я подумки кажу «яцура». Це так само «вони», тільки грубе.
— А про нас? — усміхнувся Ґван.
— Залежить від моменту. Здебільшого — «карера». Теж «вони» — не занадто поштиве, але й не грубе. Нейтральне таке.
— Даруйте, що перериваю дуже змістовну бесіду, — сказав брат Аарон. — Але як там дитина?
— Температура впала, — доповів Кінсбі. — Тиск майже нормальний. Колір шкіри поліпшився, але зневоднення таки страшне. І він все ще непритомний.
— Що непритомний — то навіть добре, — сказав брат Аарон. — Нервовий струс — то зайве у наших обставинах. Дайте йому м’яке снодійне. Скільки залишилося розчину?
— Півпляшки.
— Чекайте, поки не витратите все. І тримайте мене на зв’язку.
Кінсбі перемінив позу — сів, схрестивши ноги. Мабуть, затекли коліна. Потім зняв ґі і, обережно, трошки піднявши дитину, просунув куртку під неї.
— Простирадло, здається, тонке занадто, — пояснив він свої дії.
— Ґі також не товста, — сказав Саґара, знімаючи свою. — Візьми.
— І мою, — Уеле скинув верхній одяг.
— Мабуть, більше не треба, — сказав Кінсбі, припиняючи загальне ворушіння. — Тут таки холодно.
Ніде правди діти. Поки вони рухалися та були збуджені азартом пошуку, холоду ніхто не відчував. Але варто було провести кілька хвилин майже нерухомо…
— Я чомусь все думаю, — тихо сказав Хаас, — і не можу припинити… він також їв… оте?
— А чому це тебе обходить? — огризнувся Уеле.
Саґара зітхнув.
— Жоден з нас, — сказав він, — не знає, що таке справжній голод. Не піст, що ми беремо його з власної волі і знаємо, коли він закінчиться — а голод, від якого нема порятунку. Це пекельні муки за життя. І я раджу вам щиро, як ваш духовний батько… Ні, я вам наказую як офіцер: ніколи не торкайтеся цієї теми з місцевими. Ні з ким. Ні за яких обставин. Вакатта?
— Так, — озвалися всі майже водночас.
— Але… я просто… — Хаас потер потилицю. — Я чув, що людина, яка хоча б раз у житті спробувала, вона вже не зможе від цього відмовитися.
— Маячня, — сказав Коннор. — Навіть бакула не викликає такої пристрасті з першого разу. Жоден наркотик. Я не думаю, що в людському м’ясі щось особливе. М’ясо як м’ясо.
— Ти так впевнено це кажеш… — вишкірився Пацек.
— Навіть якщо припустити, — сказав Саґара, — що людська плоть має якийсь особливий вишуканий смак… Вона не може бути чимось більшим від будь-якої іншої вишуканої їжі. Згадайте собі найсмачнішу страву у своєму житті — і спитайте себе, чи ви ладні вбивати заради неї. Оце і все.
— Мої предки були людожери, — сказав Уеле. — Давно, на Старій Землі. Їли людей через те, що на їхніх островах бракувало тварин. Місіонери навчили їх слова Божого і тваринництва — і вони покинули той звичай.
— Здається, там не тільки Божим словом відучали від дурної звички, — сказав Пацек. — Там трохи куль додавали, га?
— Не без того, — спокійно погодився Уеле.
— На тих островах, звідки родом мої предки, — сказав Саґара, — є страва, яку готують з риби фуґу. Риба ця містить отруту, яка у мізерних дозах викликає дуже приємне оніміння всього тіла. Але якщо кухар буде хоч трохи недбалий, якщо він погано обробить ту рибу — гурман ризикує померти. Є приказка: «Хто їсть суп з фуґу — дурень. Хто не їсть — так само дурень». Про цю рибу також кажуть, що раз спробувавши її, вже не можне відмовитися. Але то неправда. Я пробував. Було смачно, і тіло приємно так наче щезало… І було це дуже лоскотне відчуття гри зо смертю: чи ця німотність минеться за хвилину — чи посилиться, мені паралізує віддих, і я вмру? Смак риби — то не головне. Люди знову й знову повертаються до фуґу заради цього лоскотного відчуття…
— Ат йолопи, — качнув головою Коннор.
— Але той… людожер так і не зміг спинитися, — не здавався Хаас.
— Гадаю, справа саме в цьому, — відповів Саґара. — У відчутті панування над життям та смертю. В усвідомленні того, що ти — вищий за інших людей. Що вони — ланки у твоєму харчувальному ланцюгу. Або в примітивній вірі, що, поїдаючи людину, ти поглинаєш її цноти, достоїнства…
— Але ж він не міг у таке вірити? — Ґван здійняв брова. — Чи… міг?
— Коли доля обрушує на людину випробування понад її сили… коли обставини вимагають нелюдяності… не всі можуть боротися. Той нещасний збожеволів — але навіть для нормальних людей у екстремальних обставинах кордони дозволеного повзуть вниз. Давно, ще до Еберу, спостерегли, що свідомість людини цивілізованої на війні робилася дуже схожою на свідомість дикуна. Люди починали вірити в такі речі, які самі ж у мирний час вважали за нісенітницю.
Всі замовкли і довго мовчали. Раптом Кінсбі спитав:
— Отче, а як з нами?
— Перепрошую?
— Ну… в екстремальних обставинах. Ви ж бачили нас. Ви приймали наші сповіді. Наша свідомість — вона як? Теж наближається до свідомості дикуна?