— Ну… — юнак зашарівся. — Не треба думати, що їх привезуть так, без конвою. Звичайно, буде озброєна охорона.
— Звичайно, вона буде — але охороняти в’язнів в умовах напіввільного поселення — не те саме, що охороняти їх в умовах в’язниці, - зауважила сестра Гелена. — Я розслідувала бунт на транспорті «Мессіна» — там шарварок піднявся саме через жінок. Озброєну охорону вбили протягом менш ніж десяти хвилин. А то ж були професіонали. Дванадцять сотень чоловіків, охоплені сексуальним психозом — це не жарти, юначе.
— Ми можемо патрулювати наметове містечко цілодобово, — сказав Сео.
— Дуже добра ідея, — підтримав Гельтерман, — зважаючи на те, що ваша допомога при розбиранні завалів тепер не потрібна. Тобто, ми дуже вдячні і все таке — але наша техніка справляється краще.
— Я такої само думки, — кивнув Саґара.
— Але вас, сохеїв — лише сто двадцять, — сказала пані Твіддл. — Скільки на «Мессіні» було охорони, сестро?
— П’ятдесят чоловік.
— На скільки в’язнів?
— На чотириста чоловіків та сімдесят жінок.
Пані Твіддл присвиснула.
— Отакої! То що завадить цим тюряжникам так само роззброїти та повбивати наших хоробрих сохеїв?
— По-перше, роззброїти нас завадить те, що ми не братимемо зброї, - сказав Сео. — А по-друге…
— «По-першого» достатньо. Яка з вас користь без зброї?
— Ми патрулюватимемо в кідо, — сказав центуріон. — Знаєте, тут нещодавно одному вбивці випадково скрутили в’язи… Так от, ми вміємо це робити не лише випадково.
— Брат Сео має рацію, — сказала сестра Катерина. — Я сікля не поставлю в заклад на тисячу злочинців проти роти сохеїв в кідо. Але ж це патрулювання не може тривати вічно, пане Реван. Люди Мінато — у себе вдома. Чому вони в своїй домівці — нехай і зруйнованій, і спаленій — мають перебувати під охороною?
— Ххммм, — юнак знайомим рухом задрав підборіддя. Саґара вже навчився розуміти цю «мову тіла» — це значило, що Реван від засмучення починає нахабніти. — Я думав повернутися до цього питання згодом, але… пане Іто, краще скажіть ви.
— В нас були збори комуни, — тихо сказав пан Іто. — Радник Пеґю висунув пропозицію, яку ми обговорювали… Пропозиція проста: усіх бажаючих переправлять на інші планети Домініону. Нададуть документи, грошову та майнову допомогу…
— І… що вирішила комуна? — спитала сестра Сільвія.
— Власне, кожний вирішував за себе… Чотириста сімдесят сім чоловік хочуть покинути Мінато. Вісімдесят п’ять — залишаються.
— Он як… — Саґара схилив голову.
— Я знаю, про що ви думаєте, — старий усміхнувся. — Ні. Комуну Мінато не знищено. Вирок, який комуні винесла Директорія Вавилонських світів — не виконано. Ми є. Я обраний більшістю голосів голова комуни, на вчорашній нараді мене переобрано, і я залишаюся. Будь-яка людина. яка хоче стати членом комуни Мінато, має звернутися до мене, бо я мер цього міста, обраний більшістю голосів його жителів. Якщо панове в’язні, відбувши свій строк, побажають залишитись — гадаю, комуна їх прийме.
Саґара встав, підійшов до старого та потиснув йому руку. Так само зробили брат Сео, сестри-інквізиторки, пані Твіддл та Гельтерман, і останнім — Реван.
— Але питання жінок не зняте, — сказав Гельтерман.
— Майже зняте, — старий знизав плечима. — Залишається двадцять сім жінок, переважно мого віку… Інші… я гадаю, скоро вийдуть заміж за когось із цих поселенців. За місяць прийде корабель з жінками — і проблему буде принаймні частково розв’язано…
— Не так все просто, — хитнула головою сестра Гелена.
— Знаю, — відповів старий. — Але тепер це проблеми домініону Шезаар — і мої, бо я чиновник цього домініону. Я безмежно вдячний вам усім. Але треба вже нам якось зводитися на свої ноги та звикати до думки, що ми будемо жити далі…
Після наради Гельтерман підійшов до Саґари та Сео.
— От стариган, — сказав він стиха, похитуючи головою. — Таш-таш-таш, і вже злигався з тим жевжиком з Шезаарів.
— Що значить «злигався»? — неприязно спитав Саґара. — Здається, я вас не розумію.
— Все ви добре розумієте. Гарненька оборудка: його призначають мером, а він закриває очі на те, що Шезаар підбурювали повстанців та провокували Ріва.
— Ви помиляєтесь щодо його мотивів, запевняю вас, — сказав Саґара, тамуючи… відчуття значного спрощення світу. — А що стосовно мотивів Шезаар, то, які б вони ні були, теперішня реальність є такою: будь-хто, бажаючи миру та відродження Мінато, має працювати з домініоном Шезаар. Змиріться з цим, капітане Гельтерман.
— Ви так кажете тому, що ви священик та чернець, — пхикнув Гельтерман. — Вам байдуже взагалі все, крім порятунку душі. А дехто живе у реальному світі та повинен дбати про астрополітичні інтереси…
— Що ж, — роздратування раптом покинуло Саґару. — Дбайте про них, пане Гельтерман. А мені треба поспішати — в моєму «нереальному» світі ще один масовий похорон.
— Коли ви тут усіх відспіваєте та зариєте, — з килою усмішкою сказав Гельтерман, — то станете не потрібний, і вас викинуть, як всякий інший непотріб.
— Нетерпляче очікую того дня, — спокійно сказав Саґара.
Отже, сьогодні отець Фарад дав йому зрозуміти, що той день наближається стрімко і невпинно. І Саґара вимушений був визнати, що не такий радий його наближенню, як казав нещодавно Гельтерманові.
До речі, згадав він — треба зайти до інквізиторок…
Жінки працювали зазвичай в своєму шатлі, який пристикувався до «Лева» на шінден-пості «Св. Михаїл» і відстикувався у атмосфері Сунаґіші. Середина шатлу вважалася клаузурою — чоловікам туди входити було не вільно, тому Саґара переважно приходив у наметове містечко — принаймні одна з інквізиторок обов’язково була там, збираючи свідоцтва жертв — або у розчищений міський архів.
Тепер він прямував саме туди, бо вже тиждень його турбувало питання ідентифікації їхнього «найди». Його знімки було показано кожному мешканцеві наметового містечка, але ніхто напевно не признав його. Одна жінка, побачивши знімок, радісно скрикнула: «Це ж Місако, моя племінниця!» — але, взнавши, що то хлопчик, розридалася. Один підліток сказав, що начебто бачив цього хлопця на сусідній вулиці, але прізвища, навіть імені, пригадати не міг.