— Вода?
Той похитав головою.
— Флек-си-глас.
Але хлопець не став повторювати. Саґара давно примітив: якщо нове слово для нього заскладне — він краще промовчить, ніж скаже неправильно.
— Я пропоную назвати його на честь корабля, — сказав Коннор.
— Левом? — Жакінті явно сподобалася ідея.
— Краще Леонідом, — зауважив Шеліпоф. — Це означає «син лева».
— Ні. Повна назва корабля — «Ричард Лев’яче Серце». Ричардом.
— На прізвище «Другий», — посміхнувся Шел.
— Перший, як на то пішло, — втрутився Саґара. — Але в мене інша пропозиція. Дамо прізвище на честь планети: Суна.
— То ж просто «пісок», — трохи розгублено сказав Монаґан. — Чому не «Сунаґіші»?
— Тому що ця назва у найближчі десять років буде волати до кожного про помсту. Я ворогові не побажаю мати таке прізвище.
— Так, «Суна» краще, — підтримав Шел. — Тільки… хіба можна хрестити двічі?
— Можна під умовою, — сказав Саґара. — Так зазвичай роблять, коли невідомо, чи була людина охрещена чинним образом. Якщо була, дійсним буде перше хрещення, якщо ні — друге.
— У мене так хрестили одного знайомого священика, — сказав Жакінта. — Коли він поступав до семінарії, виявилося, що на хрестинах і родичі перепилися, і священик був… веселий. Ніхто не пам’ятає, як все було, а запис у реєстрі піп зробити забув. Хлопця треба висвячувати — а як його висвятиш, коли невідомо, чи він хрещений?
— Отче, а що буде потім? — сумно запитав брат Томіґан. — Ми що, так і полишимо його тут? Охрестимо, зареєструємо — і полишимо?
Наче у відповідь йому пролунали безладні звуки губної гармоніки — майбутній Ричард тепер частенько мучив інструмента.
— А що скажеш робити? — Саґара приховав погляд. — Загалом, тут збирають групу сиріт для відправки на Аркадію… Тож маємо поквапитися.
— Ви знаєте, як до нього тут ставляться, — гаряче заперечив брат Монаґан. — Його тут зацькують через людожера. А сиротинці скрізь однакові — навіщо його пхати на Аркадію? Ніхто його тут не любить. Ніхто не хоче його прийняти.
— Крім нас, — стиха підтримав Шел. — Отче, справді: ми подбаємо про нього не гірше, ніж чиновники Шезаарів.
— Навіть краще, — прогудів Жакінта.
— Хлопці, ви почманіли? — Саґара потер скроні пальцями. — Я теж… теж полюбив його, але ж… ми не можемо думати лише про себе! Він же… не кіт і не папужка! Нас у будь-яку мить можуть відкликати на фронт — і що там робити з дитиною? А якщо корабель загине?
— Ми його полишимо на шінден-пості, - благально сказав Коннор. — А там буде оказія — і його переправлять кудись у імперський домен. Знайдуть усиновителів. Отче, та подивіться навкруги — всім до нього байдуже! Його навіть ніхто не шукав!
Це була правда. Але була й інша правда:
— Існує Статут Шіндену, — безпорадно сказав він. — Ми не можемо брати на борт нікого, хто не є членом Шіндену — за винятком обставин… виняткових…
— Так вони від початку виняткові, - зауважив Шеліпоф. — Ми взяли на борт сестер, ми брали на борт хворих жінок з Мінато, Марію Янаґі он, відпустили тільки позавчора — то чого ми не можемо взяти на борт хлопчика?
Хлопчик тим часом зістрибнув з верстата і діловито кудись почимчикував. Коли він одужав від дизентерії та почав ходити кораблем, всіх здивувало, як свійськи він одразу став поводитися. Наче завжди тут був. Ти натикався на нього в тренувальному залі — він повторював за братами вправи кемпо; в кухні — він допомагав братові Янгу викладати на лист бустерні хлібці; в каплиці — він міняв зображення святих на проекторі, водячи пальчиком по сенсорній панелі… І сама його присутність дещо змінила. Ніхто не зміг би описати це словами, але в «Леві» начебто з’явився добрий дух. Брат Томіґан вже двічі вибирався на океан разом з іншими, при денному світлі; Шел та Коннор припинили кепкувати з братів при кожній нагоді, та загалом наче посвітлішало. Брат Фелікс, психіатр, присланий з командорії, також це помітив — отже, Саґара не вигадував та не обманював себе…
— Коротше кажучи, — відрубав він, борючись з ваганнями. — Перш за все ми його охрестимо та зареєструємо. А втім — буде видно.
…І ось вони з хлопчиком, сидячи біля намету комуни на акуратних штабелях цегли, чекали мера та представника домініону, аби зробити існування малого Ричарда Суни, орієнтовно шести з половиною років, офіційним. Просто перед ними вчорашні в’язні, тобто поселенці, розбирали руїни, вишукуючи придатну для використання цеглу та складаючи її в штабелі. Непридатну скидали на вантажний модуль, і вивозили до північного берега — будівельне сміття скидали в океан, укріпляючи штучний острів.
— Не можна перестати дивитися на три речі: вогонь, воду та чужу роботу, — сказав Сео.
— Я гадаю, той… — Хаас засмутився. — Не всі тут можуть довго дивитися на вогонь.
— Еге ж, — кивнув центуріон — і знов запанувала мовчанка.
Раптом малий підвівся і сказав:
— Сестра.
Всі подивилися туди, куди він вказав пальчиком — справді, вулицею простувала до намету сестра Гелена.
Чоловіки підвелися їй назустріч. Після взаємних привітань сестра присіла на цеглу поруч із хлопчиком.
— Ну то що? — спитала вона, — вирішили його таки зареєструвати та забрати з собою?
— Так, — відповів Саґара, і раптом зрозумів, що це й було його рішення від початку, від позавчора: забрати хлопця.
— Ну, помагай вам Бог, — сестра погладила малюка по голові, на якій вже виросла колюча щетинка. — Гарненький малий сохей з нього вийшов. Навіть ґі з гербами, тільки-но подивіться… Куди ви його відправите?
— Мабуть, полишимо в михаїлітському притулку, а ті відшукають опікунів, — сказав Саґара. — До речі, ми охрестили його. Даруйте, що не дочекалися вашої інформації…
— І не дочекалися б, — сестра махнула рукою. — Ті патрони, які ми розбираємо зараз — майже всі містять фінансові звіти двадцятирічної давності. Як ви його назвали?
— Ричард Суна.
— Гарне ім’я. Він так і не згадав свого справжнього?