— А що, власне, вас засмучує? — спитав Реван і почервонів. Цей дватцятитрьохрічний юнак завжди червонів у присутності сестри Катерини. Проте сьогодні він почервонів якось… густіше, ніж завжди.
— Нічого, — сестра Катерина заправила золотаве пасмо під велон та поклала руки на стіл. — Крім проблем з житлом та питною водою. Скільки їх буде?
— Спочатку — тисяча двісті, - Реван чогось уникав погляду інквізиторок — а ті навпаки, пильно вдивлялися в нього. — Самі чоловіки. Це… питання логістики, знаєте… Вони, власне, будуть розвантажувати наступні човни, монтувати обладнання, житлові споруди…
— Це зрозуміло. Але що там за чоловіки? — спитала сестра Катерина.
— В-власне кажучи… — промимрив Реван, — це… люди з правовими обмеженнями. Д-добровольці…
— Тобто, каторжани, яким замінили відбування строку посиланням сюди, — сестра-інквізиторка розрізала голосом якусь невидиму нитку, і невидиме веретено впало на підлогу, деякий час вертячись намарне.
Реван жував губи.
— П-послухайте, — сказав він, нарешті набравшись духу. — Ми не могли в такий короткий строк набрати людей… інші партії — вони будуть… іншими, але спочатку…
— Каторжани! — вихопилося у Марко Сео. — Цхао ні цзу цзун ши ба дай!
— Три доби на хлібі й воді, - сказав Саґара стиха.
— Призначте шість діб, отче, — попросив Марко. — Я ще не все сказав.
— Гадаю, ми всі подумали приблизно одне й те саме, — посміхнулася сестра Гелена. — Тож, центуріоне, не треба зайвого разу висловлювати загальну думку.
Гельтерман спідлоба зиркнув на сестру Катерину. Справа була, крім усього іншого, в тому, що в миру сестра носила фамілію фон Яґдберґ, і була якоюсь троюрідною племінницею домінатора. Наскільки знав Саґара, вона ніяк не користувалася цим спорідненням — але про нього не забував домінатор.
— Наскільки я розумію, — сказав Саґара, — ми вже нічого не вдіємо. Кораблі не повернуть назад. Добре, що ви нас хоч попередили, пане Реван.
— Послухайте, — юнак опустив голову, і знову скинув. — Не я приймав це рішення. До того ж, нам потрібні люди. Ми повинні відновити інфраструктуру Сунаґіші та розпочати здобуток біомаси. Станція Ходері не може існувати на самому бустері, там скоро почнеться голод, а коли ми розпочнемо наступ на Анзуд та Землю…
— Он як? — підняла підборіддя сестра Гелена. — В домініона Шезаар далекі плани…
— Не тільки Шезаар…
— Ви хочете сказати, імператор поділився з вами своїми стратегічними міркуваннями?
— Але ж це очевидно! — спалахнув Реван. — Після всього, що сталося, ми тепер просто повинні перемогти Вавилон та повернути собі нашу батьківську планету!
— Вашу? — здивовано перепитав Саґара.
— Так, нашу! Треба відновити історичну справедливість!
— Даруйте, юначе, — проказала сестра Сільвія, — але хіба вавилоняни не походять так само від поселенців з Землі, як і ми?
— Мені дивно таке чути від черниці! — молодий адміністратор стиснув кулаки. — Ви ж повинні знати, що…
— Я сама знаю, що я повинна знати, — перебила його інквізиторка. — Земля є нашою не більше, ніж вона є їхньою. Заборона відвідувати планету, яка лежить на всіх нас — безглузда, але для її скасування не потрібна окупація Землі.
— Земля буде нашою! — юнак виставив підборіддя. — А вони… нехай дякують, якщо ми їм не заборонимо її відвідувати! Іноді. Бо після того, що вони тут вчинили, не мають права… взагалі ні на що.
— Цікаво, це офіційна думка представника домініону Шезаар, чи ваша особиста? — начебто вбік сказала сестра Катерина.
— Це… — хлопець схаменувся. До нього нарешті щось дійшло. — Це я особисто так думаю. Але я вважаю, що кожний справжній християнин думає так само.
— Тоді ви, мабуть, єдиний тут справжній християнин? — посміхнулася красуня-черниця.
— До біса, — сказав раптом Гельтерман. — Даруйте, преподобні сестри і брати, але віра тут ні до чого. Тут сама лишень стратегія та астрополітика. Ріва користувалися простором Сунаґіші як опорною точкою для оперативних дій проти Анзуду у своїй громадянській війні. Ми будемо дурні, якщо не скористуємося цією планетою так само. Та вони цього й чекали — гадаєте, навіщо випалили місто? Вони знали, що ми можемо навезти сюди кораблів та мобільних заводів — а от завезти п’ятдесят тисяч робочих рук буде важкенько.
— Сто тисяч рук, — сказала пані Твіддл з усмішкою. — Якщо не йдеться про одноруких робітників звичайно.
— Даруйте, — вишкірився Гельтерман. — Я мав на увазі півста тисяч робітників.
— Насправді менше, — зауважила сестра Гелена. — Так, населення Сунаґіші складало на момент початку громадянської війни Ріва проти Кенан п’ятдесят три тисячі сімсот шістьдесят шість осіб… але безпосередньо у виробництві біомаси були зайняті лише тридцять шість тисяч чотириста сімдесят дві особи. Решту складали літні люди, діти, робітники сфери обслуговування місцевої інфраструктури та сфери розваг для персоналу станції…
— Зрозумів, — Гельтерман махнув рукою. — Порядок цифр неважливий. Важливий сам факт: ми маємо знову змусити систему працювати, і для цього нам треба із шкіри випнутися, бо Ріва залишили після себе самі шкварки.
Пан Іто встав і вийшов з-за столу.
— Даруйте, — сказав він. — Я бачу, що більше не потрібний вам, панове…
Повернувся і вийшов у коридор.
— Пане Іто! — Саґара, Сео та сестра Гелена підхопилися водночас, але старий вже покинув кімнату.
— Я поверну його, — сказав Саґара, та попростував навздогін.
Старий майже дійшов до сходів — і по його щоках котилися сльози. Саґара заступив йому дорогу.
— Пане Іто, я… благаю вибачення, — сказав священик.
— За віщо? Ви не зробили і не сказали нічого поганого, — старий усміхнувся до нього.
— Ці люди… вони стомлені, розгублені і не завжди добре розуміють, що верзуть. Зважте на те, що Реван — лише хлопчисько, а Гельтерман — просто йолоп.