— Вавилоняни живуть із цим. Якщо можуть вони — зможеш і ти.
— А ви?
— А я не хочу.
— Так і я ж не хочу, отче!
— Тоді слухай. Я був би останнім на цьому світі дурнем і мерзотником, якби зараз сказав тобі, що Бог попустив ці страждання мешканцям Сунаґіші за їхні гріхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобі поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь більше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що він зробив з людським стражданням — Він розділив цю муку. Він не базікав на теми теодицеї, бо не шукав собі виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та діяти. Пам’ятаєш, коли Господові сказали про галилеян, вбитих Пілатом?
— Той… хіба вони були грішні більш за всіх галилеян?
Саґара кивнув.
— То велика спокуса, Хаасе — намагатися дати відповідь для когось іншого. Знайти якесь раціо. Мене зараз посідає велика спокуса знайти для тебе якісь дуже правильні слова — але на наше спільне щастя я знаю, що мої слова не відновлять твоєї віри. Якщо ти хочеш кричати до Бога, як Йов — то кричи. Хочеш проклинати — проклинай. Одна умова — від свого, а не від чийогось імені. І друга умова — дій. Що-небудь іще?
Хаас стиснув пальці. Його кирпате обличчя було замислене й сумне. Нарешті він проказав:
— Жінка.
— Ти вподобав якусь жінку? — здивувався Саґара.
— Ні. Та жінка, що вішалася. Вона мені не йде з голови. Я знаю, що там були її діти, але ж вона не могла сподіватися, що за два місяці вони залишаться живі?
— Ні.
— Вас там тепер ненавидять, отче. Не всі. Але…
— Навіщо ти мені це кажеш? Сповідь — то справа твоїх гріхів. Якщо не знаєш їх за собою більше — то закінчимо, бо я маю ще одне діло робити.
— То справа моїх гріхів, бо я на них накричав. Нагримав на цих бовдурів, даруйте мені, отче. Як вони сміють? Ми ж їм прийшли допомогти…
— Ми прийшли допомогти, а ти накричав. Завтра підеш та вибачишся, — Саґара перехрестив Хааса і проказав молитву розгрішення.
— А покута, отче?
— Покута буде зараз. Ходім, спустимося до каналізації. Подивимося, чи не чекає там на нас якесь диво.
Десь близько третьої опівночі за стандартним часом, коли Саґара вже стонадцять разів встиг згадати добрим словом пана Іто з його розповідями про привидів, і вилаяти себе йолопом, дурнем, бовдуром і не тільки, коли Кінсбі вже не дивився нікому в очі, Шеліпоф раптом сказав по своєму каналу:
— Трясця твоїй матері!
— Що таке? — стріпонувся Саґара, намагаючись локалізувати Шеліпофа на плані.
— Я вліз ногою у лайно.
— Це каналізація, — пхикнув Коннор. — Чого ти тут сподівався знайти? Галаретку в шоколаді?
— Шеліпоф, аніруш, — Саґара визначив місцезнахождення декуріона і побіг у тому напрямку. — Хлопці, всі до нього.
— Що таке? — здивувався сержант. — Ми тепер ще й ассенізатори?
— Ні, пуста довбешко! — відповів Шеліпоф. — Командер правий: тут все старе повсихало від спеки! Якщо воно свіже — а я вляпався у свіженьке — тут таки хтось лазить!
— Може, це полишив людожер? — Хаас, мабуть, вирішив бути скептиком.
— Може, але в такому разі в нього було дуже погано зі шлунком. Воно таки ріденьке, і, здається — з кривавими ниточками.
— В половини місцевих, коли ми прилетіли, була дизентерія.
— Забери пробу, — звелів Саґара, підходячи.
— Вже, — Шеліпоф показав капсулу. Потім, кривлячись, — підошву свого чобота.
— Ми з командером сьогодні смерділи гірше, — втішив його Коннор.
— Та я нібито в курсі. Чув, вас відмивали під високим тиском у дезактиваційній камері.
Саґара освітлив стіни тунелю.
— Це перебільшення, але не дуже велике… Рушаймо далі на північ, — сказав він, роздивившись іще раз план.
Вони почали ввечері від того місця, де Кінсбі скоїв своє ненавмисне вбивство, знайшли найближчий люк та спустилися донизу. Там було перехрестя, яке повторювало перехрестя вулиць нагорі. Саґара відправив Кінсбі з Ґваном на північ, Хааса з Коннором — на південь, Шеліпофа з Уеле — на схід, а сам із братом Пацеком вирушив на захід.
Хаас з Коннором скоро повернулися — далі був вихід до моря. Саґара поставив на плані мітку — бо на застарілій схемі цього виходу ще не було; мабуть, його проклали пізніше. Хааса з Коннором Саґара направив рівнем нижче, а сам добрався до того місця, де нагорі була шпарина між плитами, куди втік малий.
Як він потрапив нагору, було тепер зрозуміло: коли металеві балки заводу розплавилися і будівля впала, плити провалили склепіння підвалу, пробивши шлях аж сюди. Саґара не зважився перевіряти, чи витримають вони вагу дорослого чоловіка і повернувся на перехрестя, аби координувати дії інших. Шлях на захід було закрито.