Кінсбі вправно наладив капельницю, пляшку причепив до труби, а потім розпечатав пачку гігієнічних серветок.
— Треба його загорнути у ковдру, але хочу спершу трошки витерти, — пояснив він.
— На, візьми, — Ґван зняв майку. — Все одно закаляв.
— Тут має біл вода, — Уеле почав шарити промінчиком ліхтаря по стінах. — Має біл кран… Ох! — і Уеле раптом вибухнув потоком слів на маорі. Маорі Саґара не володів, але з інтонацій було зрозуміло, що то не молитва.
Ліхтарик шінденівця висвітлив людську руку. Саму руку, підвішену за пробите наскрізь зап’ястя на дротянім гачку.
Поруч — ще одну. Обидві — ліві.
— Меліса Такабаяші та Пітер Хіраока, — сказав Саґара. — Коннор, забери це. Ми їх поховаємо.
Коннор без жодного слова дістав з кишені мішка для трупів, розгорнув, поклав на підлогу — потім почав натягати рукавички.
— Я вже не виходжу без них з корабля, — невесело посміхнувся він. — Як без носовичка.
— У нас їх ще багато? — запитав Саґара.
— Безліч. Коли прийшов ансібль-пакет з Ходері, одразу стало ясно, що трупів десятки тисяч. Тож нам двадцятий відділок трюму забили цим добром під саму стелю.
Він зняв з гачків обрубані руки, поклав до мішка. Потім нахилився за тим, що не помітив Саґара — на підлозі була купа кісток.
— Всілякі дурниці лізуть в голову, — пробурмотів він.
— Наприклад?
— Як вони так добре збереглися? Такабаяші та Хіраока загинули два тижні тому. Ми вийшли полювати на нього — а цей вилупок, виходить, сидів тут… і точив їх потихеньку.
— Сіль, — відповів Саґара — Він вимочив їх у морській воді. Добре просолив. А потім підвісив у прохолодному сухому місці.
— Звідки ви знаєте? — спитав Пацек.
— А ти лизни, — запропонував Коннор.
— Сам лизни мене в сраку, — відповів Пацек.
— Припиніть, — скомандував Саґара. Голова йому розколювалася.
— А ви ніколи не лаєтеся, отче, — сказав Кінсбі. — Правда, що в ніхонґо взагалі нема лайки?
— Так, — сказав Саґара, дуже радий, що хлопці перемінили тему. — Ті всі слова, що вважаються лайкою в інших мовах, у нас — просто слова.
— Тобто… — проказав Хаас, — Можна сказати… даруйте, отче — «срака» чи той… «піхва» — і це просто нормальне слово?
— Так, — усміхнувся Саґара.
— «Піхва» — це і в нас нормальне слово, — Коннор застібнув мішок. — Але ти його забудь, новіцію. Якщо хочеш скласти довічні обітниці, звичайно. Он, Пацек вже забув. Пам’ятає тільки слово «срака». Справжній шінденівець.
— Я тебе вб’ю колись, вилупку, — Пацек сказав це вже не жартома.
— Ану, цитьте! Урусай! — гримнув на обох Саґара. — Бо посаджу обох на хліб і воду.
Від власного крику в голову гупнув біль.
— А якщо хочеться вилаятись — то що ви робите? — Хаас знов відвернув бесіду від небезпечної точки.
— Ну, є різні засоби… Можна перейти на латину або на ґелік…
— А якщо людина не знає інших мов?
— В нас є декілька градацій ввічливості. Можна просто вживати найгрубіші форми. Наприклад, я сказав зараз — «урусай!». Це значить просто «гамірно» — але казати так грубо. Або: латиною можна сказати тільки «вони». Просто «вони». Але в нас не так. Коли я подумки кажу «вони», наприклад, про мешканців Мінато, я вживаю слово «аноката». Це ввічливе «вони». А коли думаю про Ріва — я подумки кажу «яцура». Це так само «вони», тільки грубе.
— А про нас? — усміхнувся Ґван.
— Залежить від моменту. Здебільшого — «карера». Теж «вони» — не занадто поштиве, але й не грубе. Нейтральне таке.
— Даруйте, що перериваю дуже змістовну бесіду, — сказав брат Аарон. — Але як там дитина?
— Температура впала, — доповів Кінсбі. — Тиск майже нормальний. Колір шкіри поліпшився, але зневоднення таки страшне. І він все ще непритомний.
— Що непритомний — то навіть добре, — сказав брат Аарон. — Нервовий струс — то зайве у наших обставинах. Дайте йому м’яке снодійне. Скільки залишилося розчину?
— Півпляшки.
— Чекайте, поки не витратите все. І тримайте мене на зв’язку.
Кінсбі перемінив позу — сів, схрестивши ноги. Мабуть, затекли коліна. Потім зняв ґі і, обережно, трошки піднявши дитину, просунув куртку під неї.
— Простирадло, здається, тонке занадто, — пояснив він свої дії.
— Ґі також не товста, — сказав Саґара, знімаючи свою. — Візьми.
— І мою, — Уеле скинув верхній одяг.
— Мабуть, більше не треба, — сказав Кінсбі, припиняючи загальне ворушіння. — Тут таки холодно.
Ніде правди діти. Поки вони рухалися та були збуджені азартом пошуку, холоду ніхто не відчував. Але варто було провести кілька хвилин майже нерухомо…