— Він ще ні разу не пописав, це як? — запитав він занепокоєно.
— Зневоднення, — пояснив Кінсбі. — Поки він не компенсує собі всю вологу…
— Ага, зрозуміло, — Уеле сів. — Гей, Шел, глянь сюди. Він гарненький, правда?
— Як мавпеня, — Шеліпоф розвернувся разом з сидінням. — Ну добре, добре. Гарненьке мавпеня.
Саґара не став тамувати сміх. Хлопчик насправді виглядав страхітливо — волосся збите у суцільну повсть, худе обличчя через брак вологи справді трохи зморщилося, як мавпяче — але він все одно був гарненький, бо був живий. І Саґара, попри всю втому та холод, почувався щасливим. Інші теж виглядали так, ніби кожен висидів яйце.
— Всі в зборі, - командер закрив за собою люк, Шеліпоф повів машину до океану.
— Як гадаєте, пане медикус, скільки йому років?
— Не знаю, — трохи злякано відповів Кінсбі, - Може, чотири, може, шість… Я не дуже добре розуміюся на дітях.
— А он місцеві, - Шеліпоф подав звуковий сигнал, і люди, оглядаючись, розступилися з вулиці, щоб пропустити модуль. — Знов йдуть по свої слимаки… Навіщо їм ті слимаки, сюди ж навезли гору їжі?
Справді, вулицею тяглася вервиця темних постатей — наче процесія тіней…
— Вони хочуть щось робити, — сказав Саґара. — Їм це потрібно, аби не втратити сенс існування. Шел, зупини.
— А, побачили місцевого старосту, свого дружбана, — декуріон зупинив модуль.
— Я на два слова, — Саґара відкрив люк та пішов до пана Іто. — Доброго ранку, сенсей.
— І вам доброго, панотче. Щось ви сьогодні у доброму гуморі. Хоча лоба вам хтось розкраяв дуже сильно, — пан Іто поцокав язиком.
— То через власну дурість, не зважайте. Але я зробив відкриття, пане Іто. Знаєте, яке?
І, нахилившись до старого, пошепки сказав:
— Привиди не хворіють на дизентерію.
На центуріона Сео можна було скинути майже всі обов’язки, які ніс Саґара, крім одного: той не міг за командера відслужити Месу.
З появою на Сунаґіші тисячі двохсот «поселенців» ситуація змінилася: разом з ними прибули образу два священики: отець Фарад і отець Котон. Меса, яку вони відслужили втрьох у неділю, була наймасовішою з усіх, які доводилося служити Саґарі.
Крім усього іншого, перед Саґарою руба постало питання логістики: хоча загальні Меси він служив лише двічі на тиждень, і на них приходила десь половина місцевих (населення Сунаґіші майже порівну поділялося на християн та буддистів), хліб та вино, хоч якими крихітними шматочками він не ламав облатки, невблаганно підходили до кінця. Наприкінці місяця мав прийти транспорт з командорії, але до того дня залишалось півтора тижні, і ці півтора тижні треба було якось існувати.
Саґара мав певні резерви щодо хліба, але з вином було зовсім погано. Після урочистої служби він поділився своєю проблемою з отцем Фарадом.
— Даруйте, отче, — відповів колега. — Але я нічим не можу вам зарадити. Мені видано припасів для Святих Дарів на місяць, на тисячу двісті чоловік. Навіть на місцевих я не розраховував — мені сказали, що тут самі буддисти.
— Я хотів лише позичити, — сказав Саґара. — Наприкінці місяця в мене буде транспорт, і я віддам.
— Я, — молодий священик почервонів. — Я би радий, але… Розумієте, доводиться весь час думати наперед. А раптом транспорт не прийде?
— Орденські транспорти, трапляється, гинуть, — погодився Саґара. — Але, вважаючи на те, що бойові дії в секторі Палади закінчено, ймовірність вчасного приходу транспорту доволі висока.
Отець Фарад поворушив губами, дивлячись на лоба Саґарі так, начебто в нього там був не шрам, а якісь таємничі письмена, а потім сказав:
— Ні. Вибачте мене, але — ні. Ніяк.
— Даруйте, — сказав Саґара — і, вклонившись, пішов.
Він цього чекав і намагався не давати волю образі. Шінден став не потрібний — і шінденівців потроху вичавлювали з Сунаґіші.
Так, на словах, і навіть у справах на перший погляд все було добре. Шінденівці тепер не брали участі у розбиранні завалів — але несли регулярні патрулювання наметового містечка разом з людьми домініону Шезаар. Тисяча двісті каторжан — то був небезпечний елемент загальної мішанини на Сунаґіші. На деякий час новоприбульців приголомшили жахливі картини руйнування та смерті на Сунаґіші. Грабіжники, крадії, ґвалтівники, вбивці — вони стикнулись тут із злочином, який перевершував їхню уяву. Але в Саґари не було ілюзій: вони звикнуть до цих картин за дуже короткий час. І тоді їх знов турбуватимуть звичні «гострі» питання: азартні ігри, пошуки наркотиків, боротьба за статус, секс.