— Мозок не ушкоджено?
— Брат Аарон каже, що органічних ушкоджень нема. А щодо всього іншого… — Саґара розвів руками. — Знаєте, він не здається розумово відсталим. Він просто не розмовляє. Розуміє, що до нього кажуть. Речові центри збуджуються — отже, подумки він собі щось промовляє. Але не вголос. Я декілька разів озивався до нього ніхонською. Таке враження, що він розуміє цю мову краще, ніж латину. Може намалювати хенохеномодежі…
— Даруйте, що?
— А… така пичка, її можна намалювати знаками хіраґани, — Саґара взяв стило та накреслив на одній з проекцій: брова та рот — знаками «хе», очиці — знаками «но», ніс — знаком «мо» — і обвів це все широким гачком, знаком «ші», до якого додав наче дві волосини на скроні — знак дзвінкості, що перетворив «ші» на «джі». — Але писати не вміє. Хоча намагається. Робить вигляд, ніби щось пише, але це все каракулі. Загалом якийсь дикуватий. Не агресивний, але дикуватий. Ховає їжу в різні закутки…
— Йому вільно ходити кораблем?
— Майже. Йому не дозволяють лазити по робочих секціях та виходити назовні — але він не дуже й рветься туди. Вихід знайшов легко, проте не намагався ним скористатись. Йому подобається корабель.
— А він подобається команді, так?
— Ну… — Саґара знову розвів руками. — Ваша правда. Розумієте, ми ж цілими днями тільки і робили, що діставали та ховали мерців. Спалених, напівспалених, зогнилих, всяких… Знайти когось живого — то була… така розрада…
— Але ж ви усвідомлюєте, що дитина — то не папужка, не кіт, не морська свинка, що її не можна отак завести на кораблі для розради та поліпшення морального клімату в колективі…
— Звичайно. Але є одне «але». Навіть два «але». По-перше, його особу так і не встановлено — отже пан Іто вагається з виправленням йому якихось документів. А раптом ви знайдете тут якісь зачіпки? Навіщо йому жити в наметі, коли він може у нас? А по-друге… мені тут дали зрозуміти — не напрямки, але так, натякнули — що він там, у комуні… ну не дуже потрібний.
— Що значить «не дуже потрібний»? — опасиста та висока сестра Сільвія, звівшись на ноги, зайняла собою ледь не половину цієї комірки.
— Відверто кажучи: він їх лякає. Вигодованець людожера, він повсякчас самим видом нагадуватиме їм про те, на що міг перетворитися кожний…
— Яка дурість!
— …А ще — про боягузтво. Їх було майже шість сотень, якби кожен просто плюнув у бік людожера — цього було б достатньо, аби його втопити. Проте вони боялися зробити рейд у каналізації.
— А ви? — посміхнулася інквізиторка.
— А ми не вірили у балачки про люджера, аж поки двох не знайшли мертвими. Розумієте, вони були всі перелякані — і розповідали таке, що на вуха натягти не можна…
— Не кажіть мені. Я збираю їхні свідоцтва так само, як ви ховаєте їхніх родичів. День за днем… — ця висока сильна жінка раптом незграбно опустилася в крісло та, ридаючи, стягла велон з голови і почала витирати ним обличчя.
— Сестро… — Саґара розгубився. Він не знав, що робити.
— Ідіть звідси! Ідіть під три чорти, залиште мене на самоті, і я візьму себе в руки, — жінка махнула на нього велоном. — Ідіть! Щойно з’явиться інформація, я вийду на зв’язок!
Саґара спершу позадкував, а потім вибіг на вулицю.
Сіре було небо, знов повне готового пролитись дощу, чорні — вулиці, а між синім та чорним крокувала колона в’язнів, вдягнених у яскраві помаранчеві роби.
— Он дивіться — ченці! — гукнув хтось з колони.
Двоє братів на варті біля мерії, вбрані в кідо, стояли нерухомо.
— Ченці-баранці! — прокричали знов. — Де поховали баб? Чому вам живі, а нам самі мертвячки?! Вам же все одно не можна!
— Ченці, пердольте одне одного!
— Ану, постуляли гавкальники! — гримнув конвойний. — Бігом руш! Підтюпцем! Ать-два, ать-два!
Колона побігла під ріденьким дощем, вигукуючи: «Бееее! Бееее!». Хтось жбурнув у вартового недоїдком бустера.
Той стояв нерухомо, наче скеля.
— Щось тіснувато стало в нашому небі, - Саґар проводив поглядом черговий шатл.
Ні, не шатл… То була яхта пана радника Пеґю.
— Ти ба, яка ляля… — процідив крізь зуби Сео. — Хевронська розробка, одна з останніх моделей. Ви знаєте, що всередині там — сама біоніка?
— Біоніка, — повторив хлопчик у нього на плечах.
— Точно, малий, — центуріон легенько підкинув дитину на спині. — Цікаво, на що цей курвисин погодився заплющити очі заради такого даруночка.
— А мені цікаво, чому нашу петицію затримано аж до сьогодні. І… пильнуй за своїм язиком, Сео. Дік говорить мало, але пам’ять в нього — як сантор. Скоро він вивчить латину — і почне тебе розпитувати про сенс деяких слів… і що ти йому скажеш?