…Перед самим стартом він знайшов Діка в дорміторії — брати після об’явлення хвилинної готовності, пристьобувалися до койок.
— Я хочу взяти його в рубку, — сказав священик. — Дік, підеш зі мною?
Малий кивнув, дав розстебнути на собі ремінці — і пішов з Саґарою об руку.
— Це лише один раз, — сказав малому Саґара. — Більше я тебе не братиму в рубку. Але ти маєш подивитися на свою рідну планету. Вакатта?
— Вакатта йо, — серйозно відповів хлопчик.
Мінато не вдалося побачити, бо острів був затягнутий густими хмарами.
— А де небо? — спитав Дік, коли вони вийшли з атмосфери.
— Оце, — навігатор Жакінта показав на стелю-екран, величезну півсферу. — Оце й є справжнє небо, синку. Просто жах бере, яке велике.
— Де земля? — спитав хлопчик.
— Оце синє, - Саґара показав на окраєць планетної кулі, що займав нижній сектор екрану.
— То море, — заперечив хлопчина. — Де земля?
І саме тут хмари трохи розступилися…
— Ось, — сказав Саґара, показуючи в просвіт. — Оце жовте.
— Пісок, — здогадався хлопчик. — Так мало…
— Мало, — погодився Саґара. — Але цю землю хтось дуже любить. І навіть якщо ти ніколи сюди не повернешся… Вона все одно буде з тобою. Розумієш?
— Так, — сказав хлопчик. — Вакатта йо.