– Як давно ви були на батьківщині, Алексе?
– Не знаю… – Алекс напружив пам’ять. – Років двадцять тому, може, більше. Я переїхав до Америки ще підлітком, тому про Україну маю дуже приблизні уявлення.
– Однак мову пам’ятаєте.
– Звісно, пам’ятаю. Українська діаспора в Нью-Йорку досить сильно розвинута.
– А чому за весь цей час так і не відвідали власний дім? – виконавчий директор холдингу «Альвеа» пив чай із великої домашньої чашки.
– Та якось… не виходило.
Відповідь прозвучала мляво, однак і Чарльз, і Алекс знали справжню причину. Гордій помер, але його угода продовжувала зв’язувати руки синові.
– Тоді як щодо того, щоб узяти цього конверта й сказати мені свою думку? – Чарльз кивнув на паперовий пакет на столі. Не запечатаний.
Алекс відклав чашку, узяв у руки конверт. У долоню лягли квитки до Львова з пересадкою в Стокгольмі. Із завтрашньою датою. Алекс підвів здивований погляд на свого начальника.
– І як це розуміти?
– Як премію від організації за гарну роботу. Ми відкриваємо філію банку в Західній Україні. Ваша кандидатура на роль регіонального директора цілком задовольнила Керівну Раду, – Чарльз Еґарт відставив порожню чашку й білозубо усміхнувся. – Мої вітання.
Поїздка в затишний гольф-клуб відкладалась на невизначений термін. Життя Алекса Шипала заходило в крутий віраж.
Готель «Євро Плаза» мріяв мати європейський вигляд. Тут тобі і вишколений персонал, і мужні сек’юриті на входах, і килими, буквально просякнуті освіжувачем, і навіть англомовна Біблія в шухлядці – і все це за цілком європейську оплату. Номер з аскетичним виглядом, однак з усім необхідним для комфортного проживання: велике ліжко з ортопедичним матрацом, міні-холодильник з алкогольними напоями, великий телевізор на стіні. Та, відкрутивши кран у ванній і замість гарячої води почувши приглушене гарчання, Олександр зітхнув. Влада змінюється – труби залишаються.
– Що? – запитали в слухавці, коли він набрав рецепцію.
– У мене немає води в номері, – повідомив Олександр.
– І що? – пролунало у відповідь.
На мить чоловік розгубився. Українська діаспора не передавала разом з мовою українську ментальність.
– Викличте майстра, будьте ласкаві.
– Номер? – ліниво запитала слухавка.
– Сорок сьомий.
Кілька секунд було тихо.
– Зараз до вас прийде майстер, – озвалися слідом. – Бажаєте чаю чи, може, кави?
Олександр відмовився та поклав слухавку. Послабив краватку, замінив один діловий костюм на інший. За цей час принесли каву, яку він не замовляв, прийшов майстер і діловито заліз під умивальник, чомусь прийшла прибиральниця, покрутилась, витерла підвіконня та вийшла.
Залишивши свій багаж на огляд Батьківщини (нічого важливішого за улюблені труси там і так не було), Олександр вийшов з номеру, спустився на перший поверх і сів у люб’язно прочинені двері лімузина. Мотор тихенько загарчав, і авто перелаштувалось у другий ряд. Віталік не питав, куди їхати. У нього були чіткі інструкції щодо того, як поводитись з іноземним клієнтом. А Олександр зауважив, що клітка вищого розряду має на диво золоті прута.
Вулички Львова пролітали за вікном. Олександр Шипалко дивився їм услід – не пригадував. Десь тут був його дім, у якихось парках він гуляв із друзями, на невідомих гойдалках проводив час після уроків. Однак це було колись. Життя в Америці спростило всі спогади, забравши злети та падіння, залишивши по собі лише приємне відчуття, що «раніше було яскравіше».
Лімузин зупинився біля помпезної будівлі з яскравою вивіскою «Інстер Банкін Груп» і нижче – «Ми турбуємося про ваші вклади». Олександр вийшов з автомобіля та відчув себе дріб’язковим поруч із такою величчю. Якщо бути точним, то величчю й несмаком. Масивні колони, важкі оксамитові портьєри та довгі килими навіювали сум.
Його зустрічав широкоплечий представник банку, якого в Нью-Йорку взяли б на роль клубного викидайла без додаткового кастингу. Олександр пройшов за ним кілька коридорів та, відчинивши двері з масивними позолоченими ручками у вигляді драконових голів, увійшов до зали переговорів.
– Пане Ігорю.
– Пане Олександре, – назустріч підвівся директор «Інстер Банкін Груп».
Високий, із помітним черевцем, Ігор Жатек ледве поміщався в дорогий темно-синій костюм. Коротко стрижене світле волосся, насичений запах одеколону, постійно примружені очі, наче їхньому власнику було наперед відомо, що ти скажеш. Стилісти явно створювали цей образ, щоб підкреслити велич свого боса, але Олександр бачив перед собою лише кримінального піжона. Так і кортіло зняти з нього піджак і перевірити, чи набиті «куполи» на спині. Чоловіки потисли руки та повернулись назад у свої м’які крісла.