Чого вони витріщаються? У нього що, сіно на голові? Сашко ковзнув долонею по волоссю. Та ні, наче чисто. А, здавалось, могло потрапити, коли біля курей порався. Де вже той дурний ставок?
– Ой! – пролунало поруч, і Сашко різко зупинився. Перед ним на відстані двох долонь стояло дівча в блакитній сукенці.
– Я тебе не помітила. Вибач, – тихо промовила, відступивши на два кроки.
– Та ти той… Нормально все, – Сашко роззирнувся. Вони ледь не зіткнулись чолом до чола. – Я до баби Гані на літо приїхав, от ставок шукаю. А у вас тут навіть вказівників немає.
– Вказів… що? – дівчинка здивувалася.
– Ну, писало б «Ставок» і вказувало б, де він, – хлопець скуйовдив волосся, згадавши, як мама вчила бути ввічливим із незнайомцями. – Я Сашко. А тебе як звати?
Дівчина усміхнулась.
– Катруся. Так ти загубився?
– У нас я б точно не загубився!
– А у нас – це де? – поцікавилась дівчина й сама собі відповіла: – А-а-а, – і, наче цього було мало, повторила ще раз: – А-а-а…
– Це ще що значить? – Сашко спохмурнів. – І чому всі на мене так дивляться?
– Просто ти – інший. Одразу видно.
– Який ще інший? – здивувався Сашко.
– Ти городський.
– Ніякий я не городський, а нормальний! – наїжачився хлопець. – А будеш обзиватися, то розвернусь і піду!
– Ні, чекай, – пирснула в кулачок Катруся. Який же ж цей хлопець чудний. – Городський – це значить нетутешній.
Сашко уважно подивився на співрозмовницю: звичайна дівчина, можливо, навіть молодша за нього. Русяве волосся зібране хвостиком у дві чорні резинки: одна біля голови, інша – ближче до кінчиків. Сукенка надималася від вітру, руки міцно стискали старий шкільний портфель. Густа гривка ховала зацікавлений погляд. І світло-зелені очі.
– Вгадала. Зі Львова я.
– Ого. Далеченько. А я тут живу, – Катруся спідлоба роздивлялася хлопця.
Чорнявий, блідий, синьоокий. Файний. Він міг би їй сподобатись, якби не… Дівчина опустила голову й шарпнула себе за хвостик.
– А це… Гм… Це що? – хлопець показав пальцем на будівлю поруч.
На старому фасаді висіла новесенька вивіска «Народний дім комсомолу села Бистриця».
– Клуб. Вечорами тут усі збираються і танцюють.
– Класно! – вигукнув Сашко й обернувся до дівчини. – І ти теж?
Катруся відвела погляд.
– Я? Ти що! Мені тільки одинадцять. Та і не вмію… Та й там лише дорослі танцюють, – і додала тихцем: – І ті, у кого є пара.
– А я от танцюю! Ну як танцюю – ще вчусь… Але вже скоро рік, так що щось та й умію.
– Ого! А що?
– Бальні танці.
– Бальні танці, – мрійливо повторила Катруся.
Одразу уявилась велика зала, наповнена людьми, лунає музика, і вона серед усіх, така чепурна, кружляє, і кружляє, і кружляє… В обіймах… Не можна! Не можна! Дівчина знову шарпнула себе за хвостик та опустила погляд.
– Ну, а ще що у вас є? – поцікавився Сашко, згадуючи про свою нову роль дослідника.
Катруся вкотре перехопила погляд синіх очей, знітилась і несподівано для себе випалила:
– Хочеш, покажу?
Сашко глянув на Катрусю й усміхнувся.
– Хочу.
Вони легко знайшли спільну мову. Катруся виявилась тихою та скромною дівчиною, і на її фоні веселий і впевнений у собі Сашко здавався лицарем, що прийшов рятувати принцесу від дракона. Правда, з драконів були лише корови, та й принцеса тільки-но перейшла в сьомий клас…
От тільки Катруся чомусь не наважилася розповісти про те, що бачила Сашка ще вчора, під час приїзду, і він здався їй не таким веселим і добрим, як при цій зустрічі. Щоб викинути з голови дурні думки, нова подруга завзято показувала хлопцеві Бистрицю у всій красі.
– Біля твоєї баби вуйко Микола живе. Він добрий – якщо коней пасеш, дозволяє на них кататись, але після того все болить. Цьотка Оксана корів має. Мама в неї молоко бере. Я люблю молоко!
– І я!
– Тут будинок учительки, але її зараз нема. Вона на літо в місто їде. Хлопці розказували: якось залізли до неї – так там нічого цікавого нема, тільки купа книг.
– Я люблю книги. Особливо пригоди!
– Так, зараз мовчи, – дівчинка притулила палець до губ. Сашко кивнув. За кілька кроків Катруся всміхнулась. – Ну все, тепер можна. То була хата баби Стефи. Мама каже, біля неї тихо треба ходити, бо почує й до себе забере або який прокльон нашле. Вона – бісиця!
– Хто-хто?
– Відьма. До неї з міста постійно приїздять – вона всім помагає. А ще в неї чорт у помічниках – худобу глядить і город.
– Жартуєш! – здивувався Сашко.