– Ні! Он там у кінці вулиці я живу. З мамою. Вона в магазині працює – тут недалеко.
– Класно. А тато ким?
Катруся на мить замовкла й відвернулась. А потім махнула рукою вбік і перебільшено весело додала:
– А он там – хлопці в козаків-розбійників гуляють. Можеш піти до них.
– Ще встигну, – Сашко копнув камінчик. Уміє ж він пхатися не у свою справу. – Ух, який сад великий! Чий він?
– Цьотки Гальки, тут морелі[8] файні: грубі, чорнющі, якраз скоро достигнуть. Там збоку діра є – можна пролізти. Цьотка кричить і лається, що пса спустить – то вона так лякає. Та й пес здох ще минулого року. Вона сама стара вже, збирає з нижніх гілок і то не собі, а на продаж.
– А тут ніхто не живе? – хлопець показав рукою на напіврозвалену хату.
Вікна загрозливо шкірилися розбитим склом.
– Туди краще не ходити. Там вуйко[9] повісився.
– Ого! А чого?
– То мама краще знає. Я так добре не згадаю.
За розмовою діти дійшли до води, і Сашко з задоволенням вдихнув прохолодне повітря.
– От тобі і став. Не дуже великий, але тут глибоко. Запливати далеко не можна, бо батьки сваряться. Хлопці тут рибу вудять. Отакенних карасів! Мама таку смачну юшку варить! Ти вмієш ловити рибу?
– Та ні. У нас нíде було.
– Хлопці тебе навчать, як схочеш. А що у вас цікавого є – у Львові? – запитала нарешті Катруся, коли діти, нагулявшись, присіли на лавочку навпроти магазину.
– Ну, багато чого. Там мої друзі, ми часто м’яча ганяємо або в хокей.
– О, в нас теж у хокей гуляють. Якщо зима холодна і ставок промерзає повністю. Останні зими теплі, того…
– А в нас можна кататися цілий рік! І парки в нас гарні – такі великі, як ліс. А ще старі трамваї їздять. Їм десь сто років. Але вони спеціально старі. У Львові взагалі все старе, але від цього тільки краще.
– У нас, якщо щось старе, то його викидають. Бо воно ламається, і від цього може бути зле. От Оксанин тато не послухав мою маму й поліз на горище по старій драбині. Вона зламалася – і тепер вуйко Василь лежить у лікарні.
– У мене теж є горище. Там багато старих речей. Тато не любить, коли я туди залажу. Каже, що там небезпечно. Але я небезпеки не боюся! Дивися, що там знайшов!
Сашко витягнув із кишені тьмяний металевий значок. Потер об штани – і емблема у вигляді меча на щиті зблиснула на сонці, пустивши сонячного зайчика прямо Катрусі в очі.
– Ого! Файний, – дівчинка затулила очі долонькою. – А твій тато де працює?
– У консульстві. Їздить в інші країни, знає багато важливих людей.
– Ого! – Катруся підняла брови.
– Дядя Жора каже, що тато кого хочеш переконає.
– Мою маму не зміг би – усі кажуть, що вона дуже вперта. А твоя мама яка?
– Нормальна, – Сашко спохмурнів.
Півроку тому він не пішов з Іллею гуляти та повернувся додому раніше. Якраз щоб почути скандал. Тоді він чекав, що тато переконає маму, вони разом весело сміятимуться з тієї дурної сварки, і все буде добре.
Час минув – і ось він у Бистриці, найкращому місці на планеті.
– Мені треба йти, – хлопець заховав значок у кишеню. – Бабуся просила, щоб я довго не гуляв. Мені сюди? – показав на вулицю праворуч.
Розгублена Катруся кивнула. Щойно вони так добре розмовляли, а тут раптом Сашко йде. Що вона не так зробила?
– Давай я тебе проведу, – запропонувала.
– Давай, – хлопець байдуже стенув плечима.
У зворотний бік вони йшли мовчки. Сашко крокував попереду, а Катруся дихала йому в спину, шарпаючи себе за хвостик. Чому цей веселий хлопець раптом спохмурнів та замовк? Дівчина настільки занурилась у власні роздуми, перебираючи ймовірні та неймовірні варіанти, що проґавила момент, коли Сашко різко зупинився.
– Ой, – дівчина зойкнула, зіштовхнувшись із хлопцем. – Ой, – додала тихо, визирнувши з-за його спини.
Великий червоно-чорний півень із настовбурченим чубом ходив по вулиці, раз у раз зиркаючи на високий дерев’яний паркан, до якого тулився худий світловолосий хлопець. Періодично жертва намагалася пройтись уздовж паркану до хвіртки, але півень одразу кидався на бідолашного, відганяючи на попереднє місце. Катруся пирснула зі сміху.
– Знову Гектор хлопців ганяє.
– Гектор? – здивувався Сашко.
– Півень. Гордість Іванюків, гроза села. Не кожен дорослий може до нього підійти.
Наче почувши своє ім’я, півень відкрив дзьоба. Та замість звичного «кукуріку» в нього вийшло бридке гучне клекотання. Щось схоже на звук, який так перелякав хлопця вночі.
– То це через тебе я півночі не спав? – Сашко розлютився. Підібрав край дороги довгу палицю й рушив на півня. – Ану йди сюди, Гекторе. Поговоримо, як хлопець із півнем!