– Знаєш, із ким я сьогодні познайомився? – обережно звернувся до мовчазної дівчинки.
– Ну?
– З новим хлопцем. Він із міста! Сашком звуть! Приїхав недавно!
– З міста… – недовірливо протягнула Марічка й одразу змінилась на обличчі. – А це цікаво!
– А знаєш, як ми познайомились?
– Кажи вже, – усміхнулась.
– Знаєш Катрусю Синицю? Ну, вона в кінці села живе…
– Це та, що її мама – продавчиня в нашому магазині?
– Ага! На неї собака напав, я почав його відганяти, а тут хлопець якийсь із-за рогу вийшов і… мені трохи допоміг.
– Ого, який же ти хоробрий!
– Та що там той собака, я й не таке можу, – гордо відказав хлопець, розхитуючись на гілці.
– Ой, Антончику, дивись: сонечко! – раптом зойкнула Марічка.
І справді, по краєчку її мереживного комірця повзло маленьке створіння.
– Марічко, йому два рочки, він сам мені про це сказав! – захоплено відповів хлопчисько, жартівливо нахиляючи порожевіле вухо до комашки.
– А що ще він каже? – Марічка кокетливо показала пальцем на комашку.
Хлопець знову нахилився до комірця й пошепки промовив:
– Каже, що ти гарна…
Антон підсунувся ще ближче й потягнувся до щічки дівчинки. Вона дочекалася моменту, коли от-от мав відбутися цей перший невинний поцілунок, та зі сміхом зіпхнула недолугого залицяльника з гілки. Легко зістрибнувши за ним, відбігла на кілька кроків зі словами:
– Не доженеш, не доженеш! – і стрімголов помчала в ліс.
Розгубленому хлопцеві нічого не залишалось, як підвестись і побігти за дівчинкою. Марічка бігала набагато швидше, але завжди піддавалась Антону. Хлопець наздогнав її біля великого яру, де на самому краєчку всілась його обраниця, і захекано вмостився поруч. Утікачка крутила в руках щойно зірвану ромашку.
– Чого квітку мучиш? – спитав обережно.
– Люблю я ромашки…
– А хочеш я тобі цілий букет назбираю? Хочеш, хочеш?
Хлопець схопився на ноги й уже готовий був бігти не тільки за ромашками, а й за трояндами з садочка тітки Галі, і за бузком бабці Оксани, і навіть на базар, куди з’їжджались молодиці з двох сусідніх сіл та продавали все, чим городи багаті.
Але цього разу дівчинка заперечливо похитала головою, загадково усміхаючись.
– Мені однієї ромашки вистачить, – дівчинка стала повільно, одна за одною, обривати білі пелюстки, бурмочучи собі під ніс: – Любить – не любить, любить – не любить…
Заведений хлопець вирвав із її рук обскубану ромашку і видер решту пелюсток одночасно, крикнувши:
– Любить!
Марічка дзвінко розсміялась:
– Чим доведеш?
– Хочеш, тобі грушок принесу, з городу тітки Ксені?
– А як вона на тебе свого Рекса спустить? – почала дражнитись Марічка. – Це тобі не якийсь дворняга, скажуть йому «фас» – одразу без штанів лишишся! Відкусить тобі носа, щоб знав, як за чужими грушками лазити!
– А от і ні! – Антон густо зашарівся, згадавши про кусючого Рекса. – Я не боюся собак!
– Ага, так як тоді, коли з дашка літньої кухні стрибнути намагався. Та так намагався, що й з місця не зрушив.
Антон ображено відвернувся.
– Ну гаразд. Принеси мені…
– Що? Я на все готовий!
Марічка нахилилась до вуха хлопця й ніжно прошепотіла:
– Перо з хвоста Гектора.
– Гектора?
У пам’яті одразу виринули події півгодинної давності. Коли півень притиснув хлопця до паркану, і тільки поява Сашка врятувала Антона від принизливого крику про допомогу. Зрештою, не так самого Сашка, як несподівана хоробрість Катрусі – що було ще образливіше, розкажи він комусь. Але показати свою слабкість перед Марічкою? Та нізащо! Тому хлопець витер носа об рукав сорочки і рвучко піднявся з трави.
– Ти точно цього хочеш?
Марічка вляглась горілиць і роздивлялась хмарки, що пролітали над головою.
– Точно-точно, іди вже.
І хлопець побіг шукати півня. Точніше, шукати, як можна взяти пір’я, оминувши власне зустрічі з його власником.
Марічці й діла не було до пера нещасного півня, але щоразу, як вона виголошувала свою забаганку Антонові, в очах хлопця спалахував шалений вогник. І він завжди приносив їй те, що б вона не побажала. На рік старший за дівчинку, білявий хлопець кохав її отим щирим дитячим коханням, яке дорослішало щороку.