Потім мене взяли попід руки, допомагаючи у такий спосіб сісти. Перше, що я побачив — це була домовина... Справжнісінька домовина!!! Оббита чорною тканиною з біленьким кантиком. Вона стояла посеред двору на кількох стільцях. Звідти виглядали білосніжні голівки ромашок та ще якихось квітів. Я стулив повіки. Невже це смерть? Та пізнати тонкощі перших хвилин загробного життя завадив знайомий голос:
— Та живий він, живий, бабусю.
— Мабуть, усі кісточки переламав?
— Не схоже.
Здається, це голос Оксани. Відкрив очі, спробував підвестися — різкий біль прошив усю спину. Ледь не зомлів.
— Кум рулює, я — газую. Вдвох ми з кумом летимо. У вас усе трапилось, як по писаному, — з докором мовила Оксана.
— А Олег? З ним все гаразд? — прохрипів я.
— Збирає скутер докупи.
До нас підійшли кілька бабусь.
— Оклигав? — запитала одна з них, схиляючись наді мною.
Я глипав на домовину і не міг нічого втямити: окрім тендітних ромашок, звідти вистромилися передки чиїхось капців...
— Оце так приїхали хлопці: прямо на похорони до баби Кожущихи. Царство небесне рабі Божій.
— Недобрий знак. Відверни й заступи.
— Чого ви хлопця лякаєте. Яких тільки прикмет не понавигадують! — туркотів хтось збоку.
Пришкутильгав Олег: нижня губа розпухла, під очима синець, сорочка розірвана.
— Підводься. Нам іще паркан лагодити, — Олег простягнув мені руку.
Страшний суд
Отже, я завчасно радів щасливому початку літніх канікул. Прикрощі спіткали одразу. Моя бабуся цю подію прокоментувала так: «Доїздилися?! Ще б трішки — і своїм мопедом з ніг збили б покійну бабу Кожущиху». Покійниця лишилися цілою і неушкодженою, а от я вивихнув ногу, пошкодив сухожилля десь там біля шиї, яка «тримає зовсім порожню голову» — це теж бабусині пізнання з анатомії.
Тепер кульгаю і мужньо терплю біль. Далі двору бабуся не пускає. Олег уже не раз навідувався, щоб дізнатися, коли оклигаю. Скутер вже полагодив, і тепер вони з Оксаною катаються цілими днями.
— Я не подивлюсь, що тобі болить, — сварила бабуся. — А коли розмовлятимеш по телефону з батьком, візьму і розповім, як ти з Олегом ледь не протаранив покійну Кожущиху.
— Що ти плетеш? Аж козі смішно! От тільки вдумайся, що ти оце зморозила! — заступався дідусь.
— Гірше, ніж твій онук, уже ніхто не зморозить, — тримала оборону бабця.
— «Протаранив покійну бабу». Отаке бовкнеш — так його батько з матір’ю з ума зійдуть, доки «Москвичем» допхаються з Харкова.
— Тобі аби прискіпатися.
— Хлопець живий і здоровий, а що трішки підрихтований, так то не біда. А що ж то за чоловік, що не побував у аварії? А твоя Кожущиха вже справляє «царствіє нєбєсноє»... Чи й не подія, щоб отак хлопця картати. От ми витворяли! Заліпимо вночі кому-небудь снігом бовдур, а вранці господар стане розтопляти, а весь дим — у хату. Кашляє, чхає, лається. Коли той сніг розтане! А найбільшої втіхою…
— Та ти замовкнеш сьогодні чи ні!? Ото навчи, навчи хлопця всяким дурницям. Краще б у свою газету втупився чи що?
— А що, вже принесли? Щось не видно сьогодні поштарки, — дід підхопився й почовгав до поштової скриньки. В ній кілька разів то горобці, то синички мостили гнізда. Тоді, як казав дід, доводилось «тимчасово передислоцировать вузол связі у зв’язку з окупацією дружественной авіації». Поштарка встромляла газету поміж дощок в паркані біля хвіртки. І частенько агітувала дідуся: «Ви б оце передплатили ще якусь всеукраїнську газетку, то я б частіше підходила до скриньки, і пташки б там не вили гнізда. А то ваша «Трибуна хлібороба» лише раз на тиждень виходить».
— Нащо мені ота всеукраїнська брехня? — сердито відповідав дід. — Там же читати нічого. А в районній газеті — все по ділу: скільки зорали, чим засіяли, хто помер, кого нагородили, а кого й за грати кинули. Сорок років передплачую і певен, що кращої газети бути не може.
Того вечора Олег своїм ноутбуком затьмарив «Трибуну хлібороба». Зателефонувавши, він попередив, що завітає до мене і ми разом переглянемо кілька бойовичків. Я нетерпляче позирав на годинник, бо кортіло зазирнути на сторінку ВКонтакті. Напевно, там купа повідомлень. А може, ще й пощастить випробувати на міцність систему захисту Андрієвого сайту. Під час останньої телефонної розмови він хвалився, що батьки нарешті дозволили користуватися компом та інетом. Нині він закінчує розробляти пошукову інтернетівську програму. «Давай поміркуємо над комп’ютерними проектами, які б могли принести якийсь заробіток», — радив він.