Настрій зіпсувався, сидів і тупо блимав на монітор, почувався повним невдахою: один друг незабаром стане крутішим за мене юзером, а другий — перехопив дівчину. А я тут у бур’янах відсиджуюся.
А втім, як кажуть, ще не вечір! Невже я, який навчав Андрія комп’ютерної справи, буду пасти задніх? І, втішаючи сам себе, уявляв недалекі часи, коли Оксана дізнається про мій унікальний винахід. Про мене писатимуть у газетах, говоритимуть по радіо, моє обличчя мелькатиме в кадрах телевізійних новин на усіх каналах. І одного ранку, за сніданком, Оксана довідається з телевізійних новин про Сергія, з яким колись відпочивала в Ліщинівці… Фантазія малювала епізод за епізодом: від безугавних дзвінків буде розриватись мій мобільник. Ні, в мене буде кілька телефонів. І саме в ту мить, коли мені зателефонує Оксана, я матиму ділову розмову з академіком, Нобелівським лауреатом Жоресом Алфьоровим. Впізнавши телефонний номер Оксани, звичайно ж, відповім, але перш ніж привітатися з нею, мовлю: «Пане академіку, я змушений перервати спілкування, оскільки утримую на лінії дуже важливий дзвінок». А потім стомлено вимовлю: «О, це ти, привіт. Як справи?»
Кінотеатр біля старої верби
Перші дні домашнього ув’язнення тягнуться неймовірно довго, і здається, що їм не видно кінця-краю. Та понудишся день-другий, а далі вже й не помічаєш, як звикаєш до такого життя. За тиждень я оклигав і вже міг накосити трави для кроликів, сапати гарбузи. Щодня мене провідували засмаглі Олег та Оксана. За цей час ми переглянули добру половину фільмів, записаних на дисках, витратити всі гроші на інтернетівському рахунку та вволю натішилися дюжиною комп’ютерних забав.
Саме в день виписки з домашнього лазарету трапилася радісна подія: в Ліщинівку приїхав Дмитро. Я радів найбільше за всіх, бо це був компаньйон, адже тепер Олега від Оксани не відірвеш.
Оскільки нас уже стало четверо, то, переглядаючи фільми на веранді, поводилися ми гамірливо. Посиденьки затягувалися ледь не до півночі. Дідусь із бабусею, напевне, терпіли вечірні кіносеанси, однак ми розуміли, що так не годиться.
— А чого це ми тут гніздимося? — якось запитала Оксана. — Ноутбук має акумулятор, тож фільми можна дивитись де завгодно. Приміром, на лавочці біля мого двору. Ми там нікому не заважатимемо. Та й бабуся не так хвилюватиметься за мене.
— Чуєте? А це ідея! — підтримав Олег.
— Ні. Краще на вигоні, — запропонував Дмитро. — Це зовсім поруч. Там усе-таки вільніше, і сигарету можна викурити, щоб ніхто не бачив. На вигоні лежить попиляна на цурпалки товстезна стара верба. Там можна влаштувати справжній кінотеатр.
— Так зараз і ходімо, — рішуче мовив я.
І ми подалися до старої верби. Ідея виявилася геніальною: на вигоні просторо, тихо. Смійся, розмовляй голосно — нікому не заважаєш.
Та невдовзі я пожалкував, що пристав на цю пропозицію. І от чому: Олег з Оксаною поводили себе так, ніби у них завтра весілля. Притуляться одне до одного й сидять воркують. Вони були нібито з нами і в той же час — наче наодинці. Щоправда, Оксана час від часу намагалася підтримати нашу з Дмитром балаканину. Підкидала до розмови влучні жарти, і бесіда враз оживала. Це, мабуть, не зовсім подобалося Олегові. В такі хвилини він, як той півень, черкав крилом землю, підходячи до Оксани то з одного боку, то з іншого, й обіймав її за плечі.
До того ж ми були змушені дивитися тільки ті фільми, мультики чи музичні кліпи, які забагалося переглянути Оксані. Наші з Дмитром бажання рідко бралися до уваги. А коли кінотеатр просто неба закінчував свою роботу, Олег проводжав Оксану до двору, а ми з Дмитром розбрідалися різними стежками по своїх домівках.
Під обід Олег відвозив нас по черзі на берег Ворскли. Зазвичай після купання їздили в Тростянець, щоб купити чіпсів і кока-коли. Так склалося, що до містечка їздили Олег із Дмитром. Кожного дня я нетерпляче чекав цього часу, щоб побути наодинці з Оксаною. Розумів, що чиню негарно, але інакше не міг. Плів усіляку нісенітницю, щоб тільки сидіти поруч неї.
Так минали дні. До обіду кожен із нас допомагав по господарству, а потім — Ворскла!
Вечорами вмощувалися на цурпалках старої верби, щоб переглянути фільм. Наші Ромео і Джульєтта трималися за ручки, а під час кіносеансу Оксана вмощувалася в Олега на колінах. Мене з’їдали ревнощі. Хоч тікай до Харкова. І якщо чесно, то я вже тихцем розмірковував над планом ганебної втечі. Потрібна була причина. І найліпше б спрацювало прикинутися хворим. Скажімо, звичайнісінька застуда. Андрій свого часу навчив, як штучно викликати її симптоми. Достатньо налити трохи звичайнісінького канцелярського клею на долоню, потерти, доки він не перетвориться на сухий пил. Далі все просто — різко й глибоко вдихнути носом цей пил. Через п’ять-десять хвилин з очей і носа тече, як у пожежників зі шлангу, а чхаєш так, що аж шибки дзвенять. Звичайно, можна скористатися червоним перцем, але на цьому легко спалитися. Або ж проковтнути шматочок стержня хімічного олівця — і тоді підстрибне температура. Але це вже доволі ризикований спосіб, бо, не знаючи дози, можна отруїтися.