Я був за крок від рішучих дій.
Одного вечора ми збиралися переглянути хвалене- перехвалене Дмитром фентезі. Усівшись зручніше на гілках старої верби, вирішили ще зачекати кілька хвилин, доки трішки смеркне, щоб краще бачити зображення на моніторі.
— Олег, почастуй мене цигаркою, — сказав я навмисне, щоб привернути увагу Оксани.
— Серж, ти ж не палиш! — здивувалася Оксана.
— Не палив, а тепер буду.
— Олег, не давай йому сигарет. І взагалі, пропоную оголосити Ліщинівку зоною без тютюнового диму. Зрештою, не палити нині модно.
— А я й не збираюся модничати, — буркнув я у відповідь, підкурюючи.
— Ти зобов’язаний, бо мешкаєш у великому місті, — повчала киянка.
— Чхав я на те місто. Перш за все необхідно дбати про особистий комфорт, — я демонстративно пихкав сигаретою.
Хоча по-справжньому, як це роблять дорослі, курити я не вмів. Олег це помітив і, звичайно ж, покепкував:
— Втягуй у себе, це тобі не дудка!
Жарт виявися дотепним. Хвиля лункого сміху прокотилася над принишклим вигоном. Закипала образа на Олега.
Фільм виявився другорядним жахастиком. Оксана почала вдавати, що їй страшно, і горнулася до Олега. Неохоче, впівока додивлялись кіно: Дмитро лузав насіння, закохані безугавно про щось перешіптувалися, а я тупо витріщився на монітор. Раптом ноутбук похитнувся раз, вдруге, втретє. Здавалося, що хтось невідомий, сховавшись з того боку спиляного стовбура старої верби, підштовхував його рукою. Всі так і вклякли від несподіванки — бо чого б це він? Безвітряно. Тихо, навіть на деревах листя не шелесне. Зрештою ноутбук гепнувся додолу, лунко клацнувши монітором по клавіатурі. Ми рвучко схопилися на ноги. По розлогих та густих кущах бузку прокотився поривчастий, як перед грозою, подих вітру. Тривожно зашуміли дерева, десь озвалася сполохана пташка, на кутку ліниво загавкали собаки. І вмить усе стихло.
— Що це було? — злякано прошепотіла Оксана.
— Нічого не зрозумію! — озирався довкола Дмитро.
— Дивно, а в небі ні хмаринки, — задерши голову, спокійнісінько розмірковував Олег.
— А що з ноутбуком? — спохопився я.
Ніхто й не сіпнувся. Було боязко ступити пару кроків у темінь, де лежав комп. Присвічуючи мобільником, я вирушив на пошуки нашого кінотеатру.
— Та що з тією залізякою трапиться? — байдуже мовив Олег.
— Шкода все ж таки, — озвався Дмитро, ступаючи слідом за мною.
— Хлопці, мені страшно, — запанікувала Оксана і пригорнулася до Олега, який продовжував сканувати зоряне небо.
— Що ти там побачив? — поцікавилася дівчина.
— На вигін докотилася електромагнітна хвиля НЛО, що пролітав неподалік Ліщинівки. Не виключено, що він десь неподалік приземлився. А що? Чим не версія? — посміхаючись, запитав Олег.
— Це вже не так страшно! — пожвавилася Оксана. — Хлопці, готуймося до зустрічі з інопланетянами!
— А може, це і не НЛО, — заперечив я, оглядаючи знайдений в росяній траві ноутбук.
Я гадав, що трапився слушний момент, щоб розповісти одну місцеву бувальщину.
Почув я її вчора від бабусі. Їй не подобалося, що ми збираємося на вигоні саме біля старої верби. Обережно, щоб не почув дідусь, вона повідала про страшну подію з минулого.
— Ну що, капут компу? — запитав Олег.
— Схоже, що так. Але що можна в темряві розгледіти? Заберу додому.
— Звичайно. На тебе тільки й надія.
— Серж, а чому тобі не подобається версія про НЛО? — цікавилися Оксана.
— Як ви гадаєте, навіщо спиляли оцю стару вербу? Вона комусь заважала? — почав я здалеку. — Не знаєте, то послухайте. Років п’ять тому на цій вербі повісився Грицько Чоботар. Жив колись у Ліщинівці такий п’яничка. Заробляв собі на пляшчину тим, що ремонтував взуття. Його, мабуть, задовбало вкрай таке життя, і він не став чекати смерті. Нищечком, щоб ніхто не бачив, видряпався ледь не на саму маківку верби, прив’язав мотузку до товстої гілляки, засунув голову в зашморг і — бувайте здорові. Було це влітку, тож за листям, а ще тому, що й висів він високо — помітити самогубця було непросто. Отак він бовтався кілька днів, аж доки комусь не знадобилося терміново підрихтувати черевики. Кинулися шукати — немає. І по сусідніх селах пройшлися — ніде ніхто не чув і не бачив. На тому все й скінчилося.